РОЗДІЛ 2
ПОНЯТТЯ НАУКОВОГО ПРОСТОРУ, ЙОГО СТРУКТУРИЗАЦІЯ, ФОРМУВАННЯ ТА ТРАНСФОРМАЦІЇ
§2.1. Поняття наукового простору.
Проблема простору науки тривалий час залишалася осторонь існуючих досліджень
науки. І це не просто якийсь недогляд чи недбалість. Це закономірність
пізнавального процесу, що випливає з особливостей самої науки.
Справа в тому, що людина сприймає світ через його просторові прикмети. Вони
даються людині в її чуттєвості. Наукове пізнання, звичайно, також має
необхідним вихідним елементом чуттєвість і, відтак, просторовість. Водночас
наукове пізнання, наука загалом — це пізнання, що має за мету вираження
істотного, тобто того, що є не безпосередньо даним, а опосередкованим — світу
не тільки емпіричного (він початок пізнання, а не кінцева мета), а передусім -
теоретичного.
Теоретичний світ — це світ висловлювань (законів), теоретичних систем, які
формулюються не відносно чуттєвих даних, а абстрактних об”єктів,
репрезентованих відповідною логічною структурою, тобто логічно обгрунтованих.
Стосовно чуттєвого теоретичне є суттєвим і опосередкованим [112]. Але ж
теоретичне в щойно зазначеному плані не має просторових властивостей як це їх
мають емпіричні (чуттєво дані) предмети та явища світу. Тому й науку простіше
досліджувати в історичному (часовому плані), тобто її стан, прикмети розглядати
за того чи того періоду, а не як певне просторове явище.
Одначе, простір і час — бінарні категорії, за допомогою однієї з них
виражається інша, і навпаки. Для прикладу візьмемо ситуацію в класичній
механіці, де час і шлях (простір) виражаються одне через одного (s=vt, або
t=s/v). Схожою є ситуація і у випадку пізнання науки в часовому стані. Хоча
історія науки — це розгляд науки в часових станах, але це є водночас
"обертання в методі", про яке говорив Г.Гегель. Йдеться про те, що хоча
історики науки вивчають часові явища в науці, але ці "часові прикмети" є
вираженням безпосередньо даних станів науки, які за своєю сутністю є
просторовими. Просторовими в тому плані, що вони є текстами. Відтак наука
постає як семіотична система, про що й писав Ю.М.Лотман [220, с.163-174].
Семіотична система утворює семіотичний простір або, за аналогією з поняттям
ноосфери В.І.Вернадського, семіосферу.
Термін "семіосфера" Ю.М.Лотман вводить для характеристики семіотики як
цілісного культурного явища, яке має притаманні йому прикмети. Ці прикмети
реалізуються тільки у тому разі, коли семіозис є чимось самодостатнім,
системним, тобто є цілісним простором. Але наука – це не тільки семіотична
система, так звані наукові тексти, але й до науки потрібно відносити і саму
діяльність людей, що творять ці тексти, їхні організації, а також все, що
роблять вчені, створюючи феномен науки.
За аналогією до ідеї ноосфери В.І.Вернадського та семіосфери Ю.М.Лотмана,
простір науки доцільно називати "наукосферою". Як і ноосфера та семіосфера,
наукосфера є явищем культурного творення людини. Вона є умовою та наслідком
розвитку науки, тобто полем, на якому творяться (розгортаються) наукові
процеси, і кордонами, в межах яких можливий науковий процес.
Подібно до змісту понять біосфери, ноосфери та семіосфери, наукосфера — це
простір науки, який водночас є породженням (наслідком) розвитку науки і умовою
існування науки. Інакше кажучи, якщо не створюється (або відсутня) наукосфера,
то існування науки унеможливлюється. Це означає, що наука — це не просто якісь
знання, що досягаються характерним для неї чином, а це і спосіб існування
відповідного пізнавального процесу, що функціонує як особливий простір, тобто
певна конфігурація зв'язків та елементів когнітивного та діяльнісного
характеру. Згодом будуть детальніше розглянуті ці прикмети наукового
простору, а зараз достатньо сказаного.
Звичайно, можна було б замість терміна "наукосфера" вживати термін "світ
науки". Це привабливо у тому розумінні, що термін "світ", як здається, має
більшу очевидність, ніж термін "сфера". Але це не зовсім так. В.В.Бібіхін,
аналізуючи поняття "світ", показав, що світ — це проблема взаємодії свідомості
та буття, це середовище і буття, і пізнання людини [38]. А тому термін "світ
науки" можна використовувати в метафоричному, а не в прямому значенні. Інша
справа, коли послуговуємося терміном "сфера" щодо науки, тобто вживаємо поняття
"наукосфера". По-перше, є певна традиція (В.І.Вернадський, Ю.М.Лотман), а
по-друге, тут окреслюється безпосередній зміст поняття — поле функціонування
науки. Це межі, кордони, тло науки, її місце, яке належить їй, а не чомусь
іншому. Водночас вже неявно йдеться і про існування іншого...
Аби далі продовжити розгляд поняття наукосфери, звернемося до характеристики
семіосфери, яку їй дає Ю.М.Лотман. Зокрема, він пише, що "будь-яка мова
виявляється зануреною в деякий семіотичний простір, і тільки завдяки взаємодії
з цим простором вона здатна функціонувати. Нерозчленованим працюючим
механізмом — одиницею семіозису — необхідно вважати не окрему мову, а весь
властивий певній культурі семіотичний простір. Цей простір ми й визначаємо як
семіосферу. Таке найменування є виправданим, оскільки воно подібне до
розуміння біосфери, яка є, з одного боку, сукупністю і органічною єдністю живої
речовини, а з іншого — умовою і продовженням існування життя, тобто семіосфера
— і наслідок, і умова розвитку культури" [220, с.166]. Так ретельно це
міркування виписане для того, щоб показати аналогію або, краще сказати,
гомоморфізм понять "біосфера", "ноосфера", "семіосфера" та "наукосфера" і,
провідною, в усіх зазначених поняттях істотною є прикмета цілісності.
Коли вдаєм
- Київ+380960830922