РОЗДІЛ 2
ХРИСТИЯНСТВО ТА ЙОГО ВЗАЄМИНИ З ДЕРЖАВНОЮ ВЛАДОЮ В РИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
2.1. Соціально-історична функція релігії
З усіх явищ людської культури саме релігія найменше піддається простому логічному аналізу. Навіть спроба придумати її вичерпне визначення заздалегідь приречена на невдачу. Для прикладу можна взяти таке досить розповсюджене визначення релігії, як віра в Бога або якусь надприродну силу. Розглядаючи його, один з дослідників, С.А.Токарєв, зауважив, що в багатьох релігійних вченнях відсутня віра в Бога й акцент робиться на абсолютні можливості, закладені в самій людині. Так, у китайській мові взагалі немає слова "Бог". Що ж стосується віри у надприродні сили, то під це визначення підпадають лише іудаїзм, християнство та іслам. Саме тут Бог виступає як цілком позамежний і не порівняний із людським світом. У багатьох же інших релігійних традиціях надприродне просто відсутнє, оскільки боги, люди, тварини тощо володіють однією і тією ж природою. Прикладом тут можуть слугувати релігії Стародавнього Єгипту [388, с.42-58].
Необхідно також зазначити, що й сам термін "релігія" змінював своє значення. Значна частина того, що є цілком природним для пересічної людини нашої доби, було абсолютно неприйнятним для минулих поколінь.
У цьому сенсі важливого значення набуває співвідношення релігійного та раціонального мислення. Чи можна їх протиставляти один одному? Середньовічна філософія вбачала своє головне завдання в тому, щоб визначити істинні відносини між цими двома способами мислення. У системах пізньої схоластики їх існування було узгоджене між собою. За Т.Аквінським (1225-1274 рр.) божественна істина надприродна та надраціональна, але вона не є ірраціональною. Адже лише один розум не здатен проникнути у таємниці віри. Однак, що цікаво, ці таємниці не суперечать розуму, вони лише удосконалюють його [42, с.405-409].
Водночас, протягом всього існування людської цивілізації завжди знаходились мислителі, які заперечували можливість примирення цих двох сил, відстоюючи найбільш радикальне і безкомпромісне становище. Славнозвісний вислів християнського теолога і письменника Тертулліана (приблизно 160-220 рр.) - "Вірую, тому що абсурдно" - ніколи не втрачав своєї сили. Французький філософ Б.Паскаль (1623-1662 рр.) вважав, що незбагненність та невідомість є головними елементами релігії. Для нього істинний Бог є завжди Богом прихованим [301, с. 399-541].
Датський релігійний філософ С.Кверкегор (1813-1855 рр.) взагалі вважав релігійне життя величезним "парадоксом". Віра не може бути обґрунтованою за допомогою понять, швидше, вона постає як "абсурд, оскільки протистоїть доводам людського розуму; це віра в абсолютно всемогутнього Бога, який "може все". Сама релігія сповнена теоретичних та етичних взаємозаперечень. Хоча вона претендує на володіння абсолютною істиною, але її історія сповнена помилок і єресей. Обіцяючи нам перспективу світу, що знаходиться за межами людського досвіду, вона в той же час залишається людською [106; 300].
Не існує таких явищ ні в природі, ні в людському бутті, які релігія не змогла би пояснити. В той же час всі спроби різних шкіл уніфікувати релігійні ідеї приречені на повну невдачу. Тому предмети віри, догматичні віровчення, теологічні системи зайняті нескінченною боротьбою. Навіть етичні ідеали різних релігій досить часто не збігаються. Але "все це не зачіпає специфічну форму релігійного почуття і внутрішньої єдності релігійного мислення" [312, с.456].
Ведучи розмову про функцію релігії, необхідно хоча б коротко зупинитися на теорії психоаналізу З.Фрейда, який розглядає людську поведінку як таку, що обумовлена та визначена емоційними потягами, котрі не піддаються безпосередньому спостереженню. Задаючись запитанням "Чого люди вимагають у житті і чого хочуть в ньому досягти?", сам же З.Фрейд дає відповідь: "Вони хочуть бути щасливими, вони намагаються бути щасливими й такими залишатися. Ця поведінка подвійна, вона має як позитивну, так і негативну мету. З одного боку, вона спрямована на те, щоб уникнути болі й незадоволення, а з іншого - на те, щоб отримати сильне почуття задоволення. Слово "щастя" у своєму вузькому розумінні стосується тільки останнього. Згідно з цією дихотомією своїх завдань, діяльність людини розвивається у двох напрямках залежно від того, чи збирається вона здійснити - максимально або навіть виключно - одне чи інше з цих завдань" [312, с.456-457].
Соціальне середовище, в якому живе людина, змушує придушувати останню деякі свої бажання. Суспільство відіграє тут подвійну роль у психічному стані індивіда: пригнічуючу та задовольняючу. Воно диктує певні поведінкові обмеження, виходячи із наступних принципів: 1) заборони, що пов'язані із небезпекою для самого індивіда; 2) придушення таких форм поведінки індивіда, що можуть зашкодити соціальній групі у цілому; 3) обмеження, що накладаються в інтересах пануючого класу.
Але, звичайно, тільки пригнічення бажань окремої людини не є вичерпним для її суспільного оточення. Необхідно задовольняти елементарні потреби індивіда у самозбереженні, а також створювати можливість для отримання задоволення.
Однією з ситуацій, в якій людина відчуває біль, є безпомічність її перед природою (для З.Фрейда це повторення дитинства, коли індивід не здатен обійтися без допомоги батька та матері). Пошук захисту пов'язаний із перенесенням своєї любові (або страху) від батьків на нову постать - постать Бога. До небесного володаря приєднується володар земний. Адже він теж "батько", якого необхідно вшановувати і слухати, а опір йому несе у собі кару. У цій ситуації Бог та земний правитель завжди союзники. Коли останнього піддають критиці, він апелює до Бога, який через свою нереальність відкидає ці спроби та своєю владою обґрунтовує і підтверджує владу правлячої еліти. Така ситуація встановлюється завдяки численним і складним діям еліти, що насаджує та підтримує серед широких верств населення переконання у їхній психологічній залежності від правителів, фактично відновлюючи ситуацію "батько-д
- Київ+380960830922