РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ НІМЕЦЬКИХ НАЦИСТІВ СТОСОВНО ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ В
ГАЛИЧИНІ
За роки державної незалежності України вченим і досі не вдалося створити нової
наукової концепції вітчизняної історіографії загалом та історії українського
театру зокрема. У цьому питанні науковці наших найближчих країн-сусідів Росії
та Польщі у виграшнішому становищі: надалі українським дослідникам закриті
фонди московських архівів, де, можливо, знаходяться і документи ЛОТу періоду
Другої світової війни; мовні бар’єри не дають їм вільного доступу до німецьких
документів, англомовних джерел. Має рацію Ярослав Грицак, один з небагатьох
сучасних вчених-істориків, апологетів ідеї модерної української нації,
стверджуючи, що історія, написана державою-переможцем СРСР, “була імплантована
не лише у свідомість мільйонів радянських громадян, але навіть здобула
прихильників на Заході” [108, 261]. Настав час змінити таку ситуацію.
Вивчення ходу Другої свiтової вiйни велося радянськими вченими i дослiдниками
культури винятково у дозволених iдеологiчних межах з полярним диференціюванням
“незручних”, болючих питань (до яких належить i дiяльнiсть “Українського театру
міста Львова – Львiвського оперного театру” 1941 – 1944 рр.) та дозволених
офіційно дозовано-достовірною наукою. Внаслiдок цього вихолощена iсторiя почала
“задихатися” вiд надмiрностi бiлих плям, заiдеологiзованостi, вiдсутностi
документiв, якi приховувалися партiйними цензорами. На початку 90-х, з розпадом
Радянського Союзу, почався грунтовний перегляд існуючої iсторiографiї.
У сусідній Росії цей процес активізувався в масовій свідомості з виходом у світ
публіцистичних книжок В.Суворова: “Ледокол: Кто начал Вторую мировую войну?”
[293]; “День М: Когда началась Вторая мировая война?” [294]; “Последняя
республика (Почему Советский Союз проиграл Вторую мировую войну)” [295] та iн.,
які, при усій своїй суперечливості та неоднозначності, засвiдчили реальну
потребу “знизу” переглянути панівні ранiше радянські офiцiйні версії в питаннях
ходу Другої світової війни. В цьому контексті один із сучасних російських
істориків Міхаїл Мельтюхов зазначає: “Дійсно, багато документів досі
залишаються невідомими, але не тому, що їх шукали і не знайшли, а тому, що
багато важливих фондів архівів закриті для незаангажованих досдідників [...]
Тому дослідники змушені скурпульозно реконструювати минуле на основі доволі
обмеженої документальної бази, котра все ж значно розширилась в останні роки,
що в сукупності з іншими матеріалами дає можливість перенести дискусію на
твердий грунт фактів”(переклад з російської авторки – С.М.) [191, 16].
У сучасній Україні необхідність переосмислення та створення нової
історіографії, позбавленої ідеологічних догм та цензурних заборон, була
зініційована “згори” провідними вітчизняними та зарубіжними українознавцями,
істориками: Володимиром Косиком, Романом Кирчівим, Олегом Романівим, Михайлом
Ковалем, Наталією Антонюк, Ярославом Грицаком, та ін. Їх прагнення “грунтовного
переосмислення усього історичного шляху українського народу” без “ідеологічних
догмат” [137, 3] досі, на жаль, залишається сферою зацікавлення вузьких
наукових кіл. Тут, очевидно, дається взнаки державотворча “інфантильність”
молодої держави, яка належним чином не протегує наукових пошуків дослідників,
не має визначених наукових пріоритетів.
Тема творчої лабораторії драматичного сектора “Українського театру міста Львова
– Львівського Оперного Театру” (1941 – 1944 рр.) в історичному та
культурологічному контексті часу – перша спроба дослідження. Воно виходить за
межі театрознавства. Адже ЛОТ став у роки Другої світової війни епіцентром
громадського, політичного, культурно-освітнього мистецького життя регіону. Тому
розглядати діяльність цього колективу без урахування особливостей регіональної
політики німецької окупаційної влади сьогодні неможливо. У різних регіонах
окупованої фашистами України ця політика була різною: від жорстокого придушення
будь-якого вияву національної ідентичності в Райсхскомісаріаті “Україна” (на
чолі з гауляйтером Еріком Кохом, якого німці вважали “другим Сталіним”) – до
показної лояльності стосовно галичан губернатора Генерального губернаторства
Галичини Ганса Франка, виваженого і досвідченого політика. В багатьох
радикальних діях Гітлера Франк був його опонентом (кілька разів подавав заяву
на звільнення, яку Фюрер не підписував).
Різною була і довоєнна історична біографія українського народу на Сході, у
складі Російської імперії, потім – у СРСР із сталінськими експериментами:
українізації, голодомору, колективізації; та на Заході України. Про цю різницю
наголошувалось, зокрема, на зборах редакторів у 1945 р. міських і районних
газет Львівщини: “Специфіка нашої роботи полягає в тому, що населення західних
областей України не пройшло тої жорстокої школи класової боротьби, яку пройшов
наш народ в східних областях. Ні громадянської війни, ні боротьби зі злішим
класовим ворогом – куркульством – народи західних областей України не зазнали”
[6, 79].. В Галичині від 1939 до 1941 року “червоні” встигли “екстерном”
виявити свою справжню суть, викликавши жах і масову неприязнь галичан. Тому має
рацію доктор історичних наук М. Коваль: сучасні історичні дослідження повинні
базуватись на “розкритті місцевої специфіки” без “тенденційного нівелювання
історичного процесу” [137, 26].
”Крім економічних, соціальних, етнічних історичних відмінностей, обстановка в
останніх (тобто, західних – С.М.) на початок другої світової війни відрізнялася
від решти областей тим, що переважна частина населення західноукраїнських
земель постійно перебувала під всебічним політичним та ідеологічним контр
- Киев+380960830922