РОЗДІЛ 2
ЗАГОСТРЕННЯ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я В
РОСІЙСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИНАХ 1764 - 1767 рр.
2.1. Конфесійна проблема Правобережної України в контексті російських претензій
до Речі Посполитої
Новий етап у розвитку українського конфесійного питання в політиці Росії щодо
Речі Посполитої розпочався зі сходженням у 1762 р. на російський престол
імператриці Катерини ІІ. Розпочавши своє правління під девізом "Недоконченная
совершаем", імператриця не залишила без уваги й уже традиційної в
російсько-польських відносинах теми православних. Тим більше, що внаслідок змін
акцентів у зовнішньополітичному спрямуванні Росії на початку 60-х років
XVIII ст. питання становища православних у Речі Посполитій посіло одне з
головних місць у російсько-польських відносинах. Досягши апогею в період сейму
1767 – 1768 рр., воно стало найгострішою проблемою, яку так і не вдалося
вирішити до кінця XVIII ст. Це питання негативно вплинуло на сумну долю Речі
Посполитої, ускладнило зовнішньополітичне становище Росії у 1768 – 1771 рр., і
сприяло посиленню утисків і переслідувань православного населення Правобережної
України. Якими ж чинниками конфесійне питання було поставлене в основу
міждержавних протиріч у період вирішення політичних питань, і яке важливе для
російського керівництва навантаження воно в собі несло?
В історіографії справа православних представлена у контексті двосторонніх
політичних відносин як засіб Росії для втручання у внутрішні справи Речі
Посполитої, можливість тиску та впливу на польське керівництво. Така,
сформульована ще в другій половині XIX ст., теза домінує в усіх наукових
дослідженнях, предметом яких стали російсько-польські політичні відносини
другої половини XVIII ст. При цьому переважна більшість істориків лише побіжно
згадують питання православних, не заглиблюючись у його політичні й релігійні
особливості та нюанси, що проявлялися у процесі його вирішення. Такі
дослідники, як Ф. Смітт [191], С. Соловйов [135, 136], Ф. Уманець [146],
М. Костомаров [97], В. Ключевський [90], В. Сєрчик [187], Т. Цегельський та
Л. Кадзієла [169], представили своє бачення проблеми. Та перш ніж перейти до
розгляду власне самого конфесійного питання, розглянемо міжнародне і внутрішнє
становище Російської імперії й Речі Посполитої та можливі перспективи їхніх
взаємовідносин.
Як зазначалося в попередньому розділі праці, українське конфесійне питання ще з
другої половини XVII ст. займало значне місце в російській політиці стосовно
Речі Посполитої, тісно переплітаючись з питаннями політичними. За нового уряду
Росії воно значною мірою залежало від політичної атмосфери, що панувала у
відносинах двох держав. Та ще більшою мірою воно залежало від того, яку роль
відводив Петербург деморалізованій сусідній державі у своїх зовнішньополітичних
планах другої половини XVIII ст.
XVIII ст. для Російської імперії стало періодом остаточного вирішення питань,
успадкованих ще з часу становлення Московської держави. Значну їх кількість
було вирішено в період правління Петра І. У другій половині століття
зовнішньополітичні завдання Росії розділились на дві групи. Перша група
включала завдання територіальні - боротьба з Туреччиною за береги Чорного моря,
друга - базувалася на історичній місії, яку взяла на себе Московська держава, -
"збирання руських земель".
На початку 60-х років XVIII ст. ситуація в Європі після Семилітньої війни була
складною і непевною. Перед урядом Росії постала необхідність виробити нову
стратегію дій [83 - С. XXXV]. Провідні європейські держави, ослаблені війною,
змушені були віддати пріоритет вирішенню внутрішніх проблем, зменшивши
активність на зовнішньополітичній арені. Російська імперія, хоча й зазнала
значних втрат від війни і залишилась без союзників, все ж була спроможною
використати зручну можливість для сміливих політичних кроків у зовнішній
політиці. Але для цього необхідно було забезпечити собі надійних союзників [83
- С. ХХХV].
Так, для обстоювання власних інтересів на сході Росія потребувала союзника
проти Туреччини. Найкращим кандидатом на цю роль російське керівництво вважало
Річ Посполиту, оскільки, як вважає П. Алєксандров, вона займала стратегічно
вигідне місце в Європі і, головне, перебувала в залежності від російського
двору [30 - Т. 22. - С. 19; - Т. 37. - С. 120; 36 - C. 56 - 58]. Відтак, два
головних зовнішньополітичних питання – «польське» і «турецьке» (східне) –
пов’язувались між собою. Знову, як за часів Петра І, у зовнішньополітичному
курсі Росії Річ Посполита мала відіграти роль союзника.
У зв’язку з цим «польське питання» для Росії другої половини XVIII ст. стає
першочерговим. Спонукала до цього і та ситуація, що склалася в об’єднаному
королівстві. Річ Посполита продовжувала бути ареною боротьби інтересів сусідніх
держав за домінуючий вплив у королівстві. Для Росії слабка Річ Посполита не
представляла ніякої загрози доти, доки вона не потрапить під вплив противників
Петербурга. Але зросла активність у Короні французьких агентів робила таку
загрозу реальною. Розрив Речі Посполитої з Росією і перехід її до ворожого
табору не тільки позбавив би останню значних політичних вигод і послабив би її
позиції в Європі, а й утворював загрозу блокування Російської імперії коаліцією
ворожих держав [30 - Т. 22. - С. 26; - Т. 51. - С. 110; 59 - С. 58 - 59].
У той же час, враховуючи похилий вік польського короля Августа ІІІ, Росії
необхідно було готуватися до серйозної боротьби з європейськими державами з
метою посадити на польський престол зручного собі короля. Виходячи зі
складності зовнішньополітичних завдань Росії, Катерина ІІ призначає керівником
дипломатичної ка
- Київ+380960830922