РОЗДІЛ 2
ЕКОНОМІЧНИЙ АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИРОБНИЦТВА РИСУ
В ПІВДЕННОМУ РЕГІОНІ УКРАЇНИ
2.1. Тенденції розвитку рисосіяння на півдні України
Основа аграрного сектора економіки України - зернове господарство. Зерно є і буде в майбутньому головним джерелом грошових надходжень в Україну, фінансовим фундаментом аграрних підприємств, від якого залежить розвиток усього сільського господарства та соціальної сфери села. Річна потреба в зерні на харчування в розрахунку на душу населення становить 148 кг, а з урахуванням втрат - 157-161 кг. При цьому на рис припадає 4,1% [65]. Площа посіву рису на земній кулі перевищує 140 млн. га. Рис вирощують практично на кожному континенті. В числі найбільших виробників зерна рису: у Північній Америці - США; у Південній Америці - Аргентина; в Азії - Китай, Індія, Японія; у Європі - Італія, Іспанія, Франція. У світі чітко визначились традиційні зони вирощування основних зернових культур. Понад 90% рису виробляють країни Азії, в першу чергу Китай, Індія, Японія [65].
В окремо взятих країнах структура виробництва зерна відрізняється від середньосвітового рівня і питома вага різних зернових культур різко коливається. Рису належить найвагоміша частка у структурі посівів багатьох держав Азії. В Україні у 2000 р. питома вага пшениці у загальному зборі зерна дорівнювала 41,7 %, кукурудзи - 15,7 %, рису - 0,37 %.
Вирощують рис понад 60 країн світу, і використовує його для харчування більша частина населення земної кулі [132]. Науково обгрунтована норма споживання рису ( у борошні і крупі ) на душу населення становить 3,8 кг, коефіцієнт виходу борошна і крупи з зерна дорівнює 65% [65]. Підвищений попит на рис на світовому ринку сприяє нарощуванню його виробництва. Виробництво зерна рису у світі має сталу тенденцію до зростання.
Виробництво рису в Україні почалося у 1931 р. на заплавних землях Південного Бугу, Дніпра, Інгульця і Дністра на недосконалих зрошувальних системах. Перед початком Великої Вітчизняної війни посівна площа рису складала біля 2000 га. У роки війни всі рисові системи на території України були зруйновані і тільки у 1949 р. площа посіву рису досягла довоєнних розмірів: 1,7 тис га. У 1952 р. вона займала вже 2200 га. Однак побудовані на той час рисові системи були недосконалими. Все це призвело до того, що у 1960 р. посівні площі рису скоротились до 160 га [27]. Виробництво рису носило екстенсивний характер. Так характеризується перший етап розвитку рисосіяння в Україні.
За період 1951-1965 рр. в Україні були побудовані Краснознам'янська (63 тис. га) та Інгулецька (62,7 тис. га) зрошувальні системи (держава створювала сприятливі умови для сталого розвитку землеробства). У результаті здійснення довгострокової програми розвитку рисосіяння в країні були досягнуті значні успіхи. Зросли площі посіву рису, збільшилися його урожайність і валовий збір. Одночасно з ростом обсягу виробництва рису відбувалися помітні зміни у його розміщенні. Це пов'язане з особливостями другого етапу розвитку рисосіяння в Україні.
У 60-ті роки значний внесок у розробку прийомів вирощування рису внесли вчені Херсонського сільськогосподарського інституту. Очолив цей науковий напрямок доктор технічних наук, професор Д. Г. Шапошников [144, 145].
У 1961 р. була побудована і здана в експлуатацію перша дослідно - виробнича рисова зрошувальна система в зоні Краснознам'янського каналу в радгоспі "Зоря комунізму" Скадовського району Херсонської області. У цей рік було зібрано з усієї площі посіву (232 га) в середньому по 53 ц/га [13].
Саме в нових районах темпи освоєння земель під рис були найбільш високими. Збільшенню виробництва рису тут сприяли розвиток землеробства, збільшення закупівельних цін на рис-сирець, інтенсивне будівництво нових зрошувальних систем.
У 1963 р. на зрошуваних землях Херсонської області середня урожайність рису складала 53,0 ц/га, у Ростовській області - 36,5 ц/га, у Краснодарському краї - 35,3 ц/га. У 1964 р. рис вирощували 32 господарства Південного Степу України на площі 5900 га, середній урожай становив 50,3 ц/га, а загальний обсяг зерна рису досягав 27 тис. т. У ці ж роки будується Північно - Кримський канал, збільшуються площі зрошуваних земель у Херсонській, Кримській, Одеській областях, де створюється потужна зона рисосіяння [19].
На початок 70-х років загальна площа рисових зрошувальних систем України складала 54,8 тис. га, в тому числі в Кримській області - 30,6 тис. га, Херсонській - 18,6 тис. га, Одеській - 5,6 тис. га. Площа під посівом рису становила 32,2 тис. га, а урожай - 51,2 ц/га. У цей же період, через відсутність власного досвіду проектування і будівництва рисових зрошувальних систем, виконання робіт в Україні проводилось на підставі технічних норм, розроблених і апробованих для умов Краснодарського краю. При цьому деякі технічні положення виявилися неприпустимими для України з її грунтово - кліматичними, геологічними та гідрогеологічними умовами [26]. Не було ураховано в повній мірі і районування території півдня України.
У 70-ті роки значний внесок у вирішенні проблем вирощування рису внесли вчені УкрНДІГіМу, УкрНДІЗЗу, Української науково-дослідної станції рису, Укрдіпроводгоспу, Херсонського, Одеського і Кримського сільськогосподарських інститутів, Вознесенської рисової дослідної станції.
Протягом 70-х років рисосіяння поступово переводиться на більш високий спеціалізований технологічний рівень. На базі окремих спеціалізованих підприємств формується промислове насінництво рису [19].
У середині 70-х років основні площі під рисом зосереджуються в Кримській (20,8 тис. га), Херсонській (11,2 тис. га) та Одеській (7,0 тис. га) областях [7]. Проте всі рисові зрошувальні системи, які були побудовані протягом 60 - 70-х років, на початку 90-х років перестали відповідати сучасним техніко-економічним і природоохоронним вимогам. На значній території рисових зрошувальних систем сформувався несприятливий гідрогеолого - меліоративний стан земель - більше 18,0 ти