РОЗДІЛ 2
ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНІ ОСНОВИ УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ФІНАНСУВАННЯ ПІДГОТОВКИ ПЕДАГОГІЧНИХ КАДРІВ
2.1. Соціально-економічні умови формування механізму фінансування підготовки педагогічних кадрів.
Рівень державного фінансування освіти - це один з головних показників, який характеризує національну політику в цій галузі. У зазначеному контексті надзвичайно суттєвим є питання, з якого джерела фінансуються заклади освіти (центральних, регіональних, місцевих органів), а також у якому співвідношенні воно здійснюється.
За останнє десятиріччя більшість розвинутих країнах світу провели реформи в галузі освіти, в тому числі й у сфері шкільного управління. Все більше простежується тенденція до децентралізації, перекладу багатьох управлінських повноважень та функцій на більш низькі рівні і більш повної участі суспільства в процесі керівництва освітою [125].
Як результат цього процесу в ряді держав змінилися методи і механізми фінансування закладів освіти. У декількох країнах були проведені реформи, спрямовані на децентралізацію фінансування (в Бельгії, Великобританії, Іспанії, Франції). У деяких - посилена роль місцевих органів влади щодо прийняття відповідних управлінських рішень (Фінляндія, Швеція), в інших - введено нові моделі фінансування видатків на утримання навчальних закладів (Нідерланди), в окремих - надано ширші повноваження закладам освіти по управлінню своїм бюджетом (Великобританія).
Але основна відповідальність за фінансування закладів освіти як і раніше лягає на державну владу різних рівнів. Ступінь участі того чи іншого рівня управління у фінансуванні освіти залежить від системи національних факторів: державного устрою і загальної системи державного управління, історичних і культурних національних традицій тощо.
У країнах з централізованими системами освіти рішення щодо фінансуванню закладів освіти приймаються центральними органами. У федеративних державах вони покладаються на уряди суб'єктів федерації (або регіонів). Необхідно підкреслити, що на сьогоднішній день в закордонній управлінській практиці немає чіткої єдиної системи критеріїв для аналізу ступеня централізації або децентралізації управління освітою. Іноземні автори використовують різні підходи і критерії, дають різні класифікації країн стосовно даної проблеми. Так, наприклад, професор Брюссельського вільного університету і експерт Ради Європи Анн Ван Хехт виділяє три групи освітніх систем. Перша - здебільшого централізована система освіти. Друга - централізована система освіти з правом тенденції до децентралізації управління. Третя - система освіти з переважною децентралізованою системою управління [126, 127].
Болгарський вчений Н.Попов пропонує іншу класифікацію, він наголошує на існуванні двох основних груп країн: з централізованим керівництвом, яке класифікує на дві підгрупи - з сильним і повним централізмом; і з децентралізованим управлінням, яке ділиться на 3 підгрупи країн - з пропорційною, нерівномірною і повною децентралізацією управління освітою [128]. Механізми прямого фінансування різні для тих чи інших держав. Надання коштів здійснюється за одним із трьох критеріїв (чи за умов їх комбінації).
1. Коли фінансування відбувається "за результатами", система надання коштів зосереджується на кінцевих показниках роботи (план випуску студентів та аспірантів). На практиці цей підхід виявився непридатним для країн, які розвиваються. Головною проблемою стає зниження рівня якості підготовки студентів за потрібної кількості випускників. Збереження принципу "за результатами", але в комбінації з децентралізованим фінансуванням, тобто платнею за навчання студентів (досвід США) може дати найефективніші результати. Але це потребує високого рівня розвитку ринкових відносин та рівня життя населення.
2. Фінансування вузів може здійснюватися відповідно до плати за навчання - метод "за витратами". Найпопулярніші варіації цього методу пов'язані з різними нормативами та формулами, коли перемножують кількість студентів на кошти, затрачені для підготовки одного студента. Така система, якщо її не розробляти надто ретельно, стає за своєю суттю витратною і може спричинити, наприклад, штучне підвищення набору або навчання на повторному курсі. Для України фінансування за даним принципом могло б бути використане за умов розробки нормативів витрат.
3. Більшість держав, які розвиваються, використовують "узгоджувальні" процедури фінансування, які забезпечують високий рівень контролю уряду за системою вищої освіти в цілому, а також за окремими закладами.
Аналіз досвіду 35 країн, проведений Світовим банком, показав, що в більшості країн, які розвиваються та в деяких розвинених фінансування здійснюється саме на узгоджувальних засадах (Бразилія, Аргентина, Греція, Індія, Італія та ін.). Менша кількість країн використовує принцип фінансування "за витратами". Це високорозвинуті промислові та декотрі країни Азії і Африки (Канада, Велика Британія, Франція, Швеція, Японія, Норвегія, Китай, Нігерія). Рідко використовують підхід "за результатами" (Данія, Фінляндія, Ізраїль, Голландія). Переважно за рахунок коштів студентів фінансуються вузи Чилі [129].
У статті двадцять шостій "Загальної Декларації прав людини", проголошеної Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 р., записано: "Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов'язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного" [130].
Аналогічна позиція простежується у статті п'ятдесят третій Конституції України, прийнятій п'ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р., у якій зафіксовано, що "кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в