РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ ТА СПЕЦИФІКИ УКРАЇНИ
2.1. Історико-системне дослідження трудової міграції в Україні
Перші відомості про регулювання міграційних процесів зафіксовано ще в давньоруських літописах. Зокрема, в договорах Київської Русі з Візантією 911 р. і 944 р. закріплена можливість взаємного надання сторонами притулку для населення [72, С.27]. Певні особливості правового статусу чужинців зафіксовано також у період Київської Русі. Вони мали як певні привілеї, так і окремі обмеження. За Руською Правдою недоторканність особи іноземця забезпечувалась більше, ніж звичайної людини: за вбивство купця або "гостя" накладався такий самий штраф як за вбивство князівського урядника. В епоху середньовіччя функціонування інститутів, що належали до сфери міграційного врегулювання, обумовлювалися окремими указами. Приклади становлення інституту притулку в Україні мали місце в історії Запорізької Січі. Як зазначав Д. Яворницький, були тут і "самозбройці польскіе", і "ускоки задунайські", й "западные люди маловедомые" [144, С.116]. З втратою Україною державності процес становлення національних міграційних інститутів перервався. Так само, як і в інших державах, обмеження свободи пересування на території України було тісно пов'язане із запровадженням паспортної системи, яка за часів Російської імперії, була серйозною перешкодою для вільного пересування населення майже до кінця ХІХ ст.
Кінець ХІХ ст. - початок ХХ ст. характеризується масовим еміграційним рухом населення, який охопив практично всі землі України. У зв'язку з цим у 1987 р. у складі Міністерства внутрішніх справ створюється окреме управління із завданням займатися переселенською справою. Після тривалої перерви процес формування основ національного законодавства, у тому числі і в міграційній сфері, було закладено урядом Української Народної Республіки. 2 березня 1918 р. прийнято Закон "Про громадянство УНР" та Конституцію УНР [82, С.108]. Результатом поразки української національно-визвольної революції 1917-1920 рр. стала масова українська політична еміграція, пов'язана з виїздом за кордон близько 216 тис. осіб.
У Радянській Україні, яка з грудня 1922 р. стала складовою Радянського Союзу, міграція завжди обмежувалась і контролювалася. Право на свободу пересування не згадувалось ні в республіканський, ні в союзній конституціях. Одразу після утворення СРСР (ст. 7 Конституції 1924 р.) закріплене єдине союзне громадянство для громадян всіх республік. Відповідні статті про громадянство з'явилися у наступних конституціях Радянської України, проте власного закону про громадянство вона не мала. У закритому тоталітарному суспільстві СРСР зовнішні міграційні процеси формально не регулювались.
27 вересня 1988 р. рада Міністрів СРСР ухвалила постанову "Про заходи, спрямовані на спрощення порядку виїзду громадян СРСР за кордон", що дало можливість громадянам виїжджати в соціалістичні країни, з якими були укладені угоди про безвізові поїздки, за паспортом громадянина СРСР. Отже, внаслідок тривалої ізоляції від загальносвітових тенденцій міграційне законодавство в Україні тільки починає розвиватися і нині перебуває у стадії становлення. Завдяки побудові відкритого суспільства, лібералізації кордонів наша держава поступово входить до загальносвітового міграційного руху трудових ресурсів. На початку 90-х років у результаті значних геополітичних змін на просторах колишнього СРСР, економічної кризи в Україні, де в попередній період міграція зводилась до "територіальної мобільності робочої сили", а еміграція прирівнювалась до зради Батьківщини, у нашій країні розпочалися масові переміщення населення.
З 1990 р. в Україні відбувається істотна зміна характеру міграційних процесів, зокрема, змінюється інтенсивність, спрямованість міграції та її причини. Якщо розглядати розвиток міграційних процесів в Україні в тимчасовому масштабі, то треба зауважити, що з 1990 р. по 1992 р. можна відзначити наростаючу тенденцію до імміграції в Україну (так, у 1990 р. сальдо міграції було позитивним і складало 79,3 тис. чоловік, а 1992 р. досягло 288,1 тис.). Багато в чому даний процес пояснювався глибинними трансформаціями політичних, економічних, національних, соціальних інтересів, що спричинили за собою розпад СРСР. У цей час починається процес роз'їзду колишніх громадян Радянського Союзу за своїми "національними квартирами". Так, у 1990 р. було відзначене зниження числа українців, що приїжджають в інші республіки і збільшення числа мігрантів-українців, що повертаються в Україну. За даними статистики, у 1990 р. 76,9% (150,8 тис. чол.) міграційного приросту міського населення нашої країни забезпечили українці. Крім того, що наростає характер імміграційних процесів в Україні був обумовлений подіями на Кавказі й у Середній Азії. Міжнаціональні конфлікти і цивільні війни в цих регіонах викликали обвальну міграцію російськомовного населення, у тому числі й українців. Саме в цей час відбувається зміна міграційних пріоритетів, з'являються нові види міграційного прямування, які не мали місця в нашій країні.
Починаючи з 1993 р. спостерігається спад імміграційних процесів. У 1994 р. сальдо міграції стає негативним і складає -143,2 тис. чол. Хоча з 1994 р. відбулося деяке зниження відтоку населення з України, сальдо міграції залишається негативним. Так, за 1995-1996 рр. Україна в міграційному обміні з країнами СНД і далекого зарубіжжя втратила 209,8 тис. осіб, при чому обсяг міграції в далеке зарубіжжя залишався практично на тому самому рівні (53,0 - 54,0 тис. осіб щорічно). І хоча виїзд громадян України в країни СНД зменшився з 206,1 тис. чол. у 1995 р. до 193,0 тис. чол, у 1996 р., міграційні втрати України збільшилися за рахунок зменшення міграційного притоку мешканців СНД в Україну з 157,4 тис. до 122,0 тис. осіб. У цілому по країні з 1993 по 1996 рр. відбувається скорочення населення України майже на 1 млн. чол. Напрями трудової міграції з Україні в період