РОЗДІЛ 2
СУЧАСНИЙ СТАН ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ
2.1. Аналіз структурних змін власності на землю
Розвиток аграрного сектору країни і стан забезпеченості її продовольством значною мірою залежить від земельних відносин, основою яких виступає власність на землю.
Перш ніж розпочинати аналіз структурних змін, які відбулися у власності на землю, на нашу думку, доцільно було б з'ясувати зміст категорії "власність" взагалі і " власність на землю" зокрема.
Згідно з Економічною енциклопедією: "Власність - приналежність засобів і продуктів виробництва певним особам - індивідам або колективам - у певних історичних умовах, які відображають конкретний тип відносин власності. Право власності, як право конкретних суб?єктів на визначені об?єкти (майно), зводиться, як правило, до трьох правомочностей: права володіння, права користування та права розпорядження. Ці правомочності взаємопов?язані і лише в комплексі складають юридичний зміст права власності. Власність - це і економічні відносини між людьми з приводу належності, поділу та перерозподілу об?єктів власності" [145,с.376].
Пронизуючи всі економічні явища і процеси, власність обумовлює їх специфіку, визначаючи при цьому не тільки особливості поведінки економічних суб'єктів, а також їх місце і роль у суспільному виробництві.
У вітчизняній науці тривалий час поняття "власність" ототожнювалось з поняттям "виробничі відносини".
Зокрема, О.В. Дзера підкреслює, що економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва є першоосновою усіх форм власності, а тому власність слід визначати, "як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі" [25,c.4].
Отже, як бачимо, суть виробництва полягає у привласненні матеріальних благ одними суб'єктами і відповідно відчуження їх іншими. За висловом К. Маркса, власність є ставлення певних осіб до матеріальних благ як до власних, належних їм, і відповідно - ставлення всіх інших осіб до відповідних благ як до чужих, не належних їм [73,с.479].
Оскільки відносини присвоєння є виразом суті суспільного виробництва, можна стверджувати, що власність (присвоєння) становить ядро виробничих відносин. Звідси випливає, що вона не тільки визначає характер виробництва, а й є необхідною його передумовою. В підтвердження цього процитуємо К. Маркса: "Ні про яке виробництво, а отже ні про яке суспільство, не може бути мови там, де не існує ніякої форми власності" [72,с.713].
Однак, незважаючи на те, що власність є основою виробничих відносин, ці поняття не є тотожними. На нашу думку, власність не слід ставити в залежність від виробничих відносин, оскільки перша може цілком реально існувати і за відсутності останніх (засоби виробництва, які є в наявності у власника, проте не беруть участі у виробничому процесі, а отже і у виробничих відносинах).
Безумовно, власність є економічною категорією, проте не можливо не погодитись з тим, що історично дана категорія носить не тільки економічний, а й правовий характер, що знайшло відображення у відповідних нормативно-правових актах. Зокрема, відповідно статті 540 Цивільного кодексу Франції (Кодексу Наполеона) "Власність є право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином."
Саме тому, в більшості економічної літератури власність розглядається у двох аспектах: економічному і юридичному. Згідно підручнику "Економічна теорія" Є.П. Борисова, термін власність поєднує в собі два несхожих поняття:
а) власність в економічному розумінні або власність de facto;
б) власність в юридичному розумінні або власність de jure [10,с.63].
Різниця між ними полягає в тому, що перше (власність в економічному розумінні) охоплює від початку і до кінця весь господарський процес, друге (власність в юридичному розумінні) виникає після врегулювання відповідними нормативно-правовими актами майнових відносин між різними суб'єктами. В результаті такого врегулювання суб'єкти наділяються правом власності, яке характеризується тріадою повноважень, закладених ще римським приватним правом - це володіння, користування і розпорядження майном.
Володіння - полягає у фізичному володінні річчю. Дана правомочність завжди має правову основу і охороняється законом.
Користування - дає право використовувати річ, згідно її цільового призначення, для задоволення власних потреб. Ця правомочність може здійснюватися власником особисто, або передаватися на певний термін іншим особам (наприклад, оренда майна).
Розпорядження - полягає у праві визначати юридичну і фізичну долю речей, шляхом здійснення різного роду угод (купівлі-продажу, дарування, міни і т.д.).
В аналогічному аспекті власність розглядає професор С. В. Мочерний [30,c.47].
Не ставлячи під сумнів правильність такого поділу, зауважимо, що на нашу думку, власність слід розглядати як мінімум ще у двох аспектах - політологічному (протягом всіх історичних етапів розвитку суспільства власність на ті чи інші засоби виробництва (земля, капітал, тощо) була джерелом влади) і філософському, оскільки власність забезпечує не тільки задоволення матеріальних потреб людини, а й є засобом її духовного розвитку.
Категорія "власність на землю" є частиною загальної категорії "власність". Тому логічним є її розгляд не тільки через призму економіки, а й права, філософії і політології. З точки зору економіки земельна власність є сукупність відносин між людьми з приводу привласнення землі як продукту природи і засобу виробництва, а також доходу, одержаного внаслідок її використання. Власність на землю в юридичному розумінні виникає при наявності відповідних нормативно-правових актів та інших юридичних документів, які дають право володіння, користування і розпорядження землею. Історично власність на землю, як засіб виробництва, тривалий час була джерелом влади. І на сучасному етапі в Україні питання власності на землю продовжує залишатися в центрі дискусій між різн
- Київ+380960830922