РОЗДІЛ 2
ЗАГАЛЬНА МЕТОДИКА ТА ОСНОВНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Обґрунтування вибору об'єкту дослідження як патофізіологічної моделі.
В якості об'єкту дослідження було обрано ротоглоткові змиви та плазму крові як взаємопов'язані біологічні рідини, складові котрих певно відображають об'єктивний стан відповідно місцевого секреторного та системного рівнів гомеостазу макроорганізму.
Сучасні методи клініко-лабораторної діагностики патологічних процесів, моніторинг ефективності лікування та критерії прогнозів базуються на визначенні численного комплексу численних параметрів системного / місцевого секреторного гомеостазу, котрі залучають різноманітні показники водно-сольового обміну, кислотно-лужної рівноваги, рівнів білкового, гліколіпопротеїнового та вуглеводного метаболізму, активності ферментів, ензимних комплексів, а також гуморальних компонентів імунної системи. Традиційні способи індикації, добре забезпечуючи якісне визначення та кількісне виміряння деякої, проте, часто суворо обмеженої, кількості параметрів, потребують набору багатьох складних пристроїв, коштовного обладнання, дефіцитних реактивів тощо. Крім того, загальновживані експериментальні та клінічні методики дослідження, за правило, вимагають обов'язкового виконання препаративних процедур, унаслідок чого порушуються чи навіть повністю руйнуються реально існуючі в нативному біологічному субстраті інтимні важливі міжмолекулярні взаємодії [171]. Патологічний процес, впливаючи на гомеостатичні показники, завжди призводить до змінювання (порушення) співвідношень між реально існуючими в нативному середовищі біологічно активними інгредієнтами; вивчення його дозволяє дослідникам висувати об'єктивно умотивовані висновки відносно певних тенденцій у відхиленнях гомеостазу [23, 24].
Принципова можливість виникнення різних типових (алергічних, інтоксикаційних, дегенеративно-дистрофічних, автоімунних, катаболічних) й атипових (син.: недиференційованих) патофізіологічних відхилень у макромолекулярному стані системного та/або місцевого секреторного рівнів гомеостазу пов'язується з суттєвим підвищенням ушкоджуючого впливу на організм людини ксенобіотиків, у якості котрих, за визначенням, можуть виступати полютанти різноманітного походження [49, 237], суб- і заздалегідь токсичні дози деяких фармакологічних препаратів [66, 90, 235], потенційно несприятливі інгредієнти промислового хімічного виробництва [33, 229, 230] тощо. В останні десятиріччя набули широкого розповсюдження процеси виробництва, перевантаження та сортування аміаку, карбаміду й їх похідних хімічних сполук, токсичні складові котрих при недотриманні виробничої дисципліни, значному стажі роботи та за наявності інших несприятливих факторів можуть призводити як до гострого, так і до хронічного отруєння, перш за все, в ділянці "вхідних воріт" - респіраторному тракті; хронічне отруєння розвивається протягом доволі тривалого часу та призводить, в кінцевому випадку, до виникнення різноманітних патологічних процесів [19].
Більшість хімічних речовин, точніше - їх складових токсичних сполук, при потраплянні до макроорганізму, безсумнівно, змінюють гомеостатичні показники як на системному, так і на місцевому секреторному (є основним у відношенні досліджуваних летючих хімічних сполук, "вхідними воротами" для котрих є саме респіраторний тракт) рівнях, призводячи, кінець-кінцем, до виникнення різноманітних перед- і, в подальшому, патологічних процесів. Що стосується безпосередньо аміаку, карбаміду й їх похідних хімічних сполук, то всі вони всмоктуються переважно через слизові оболонки ВДШ, призводячи, на початкових етапах, до з'явлення відхилень (у тому числі - навіть передпатологічних) у місцевому секреторному гомеостазі верхніх і середніх відділів респіраторного тракту; це у відношенні конкретного індивідууму в цілому прямо залежить від отриманої ним усередненої дози названих ксенобіотиків, загальних часу експозиції та виробничого стажу [90].
Наслідки впливу на організм потенційно несприятливих інгредієнтів промислового хімічного виробництва вивчалися, головним чином, на рівні системного гомеостазу [1, 46, 66, 74, 79, 134, 184, 206], в тому числі досліджувалися різноманітні показники гомеостазу системи крові [49, 73, 95, 135, 183, 277]; при цьому практично завжди нехтували розробкою стрункої системи обстеження, для прикладу, місцевого секреторного гомеостазу та, перш за все, його субфракційного макромолекулярного складу, в робітників хімічного підприємства. Відомо [142, 195, 290], що нативне біологічне середовище характеризується відносною біохімічною сталістю складових, проте, патофізіологічні процеси, котрі розвиваються при різноманітних патологічних процесах, призводять до значного порушення сталих гомеостатичних показників як на системному, так і на місцевому секреторному рівнях із неминучими, підчас доволі суттєвими, змінами у водно-сольовому обміні та кислотно-лужній рівновазі (показник рН), вмісті кристалоїдів й активності ферментів, концентрації білків і біологічно-важливому співвідношенні "білкові фракції / ліпо- та глікопротеїди", накопиченням (або ж, навпаки, руйнуванням) реально існуючих імунних комплексів (у тому числі - ЦІК), продуктів деградації протеїнів і целюлярно-токсичних речовин, котрі є практично повністю відсутніми, або присутніми в мінімальних концентраціях, у біологічній рідині клінічно здорових людей (донори, або особи "контрольної групи"); ці компоненти, що й складають полідисперсну систему, мають усталені, суворо визначені, гідродинамічні радіуси Rh (нм), котрі в діапазоні розмірів від 1,0 до 10000,0 нм реєструються шляхом ЛКС-метрії; даний спосіб діагностики дозволяє отримувати, причому завжди в експресному режимі, індивідуальну гістограму, на котрій графічно зображено відносний (процентний) внесок у процес світлорозсіювання частинок із сталим гідродинамічним радіусом (табл. 2.1.1), що його обмірено в нанометрах (тобто 10-9 м), й об'єктивно відображено наявність біологічних інгредіє
- Київ+380960830922