Фонові знання як засіб поглибленого вивчення художнього твору в шкільному курсі зарубіжної літератури.

РОЗДІЛ 2
КЛАСИФІКАЦІЯ ФОНОВИХ ЗНАНЬ ЯК СТРУКТУРНОГО ЕЛЕМЕНТА ШКІЛЬНОГО ПРЕДМЕТА
“ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА”
2.1. Фонові знання як структурний елемент шкільного предмета
“Зарубіжна література”
У контексті нашого дисертаційного дослідження, розгля­да­ю­чи по­­няття
“література як навчальний предмет”, необхідно вказа­ти на йо­го відмінність від
поняття “література як мистецтво сло­ва”.
Це зумовлено в першу чергу існуванням двох полярних ду­мок у методиці
викладання літератури, які зводяться до бінарної опозиції: “література -
підручник життя” і “література - мистецтво слова”. При цьому в позиції
“література - підручник життя” го­ло­в­на роль відводиться пізнавально-виховній
функції, естетична сутність художнього твору ігнорується, а натомість
пропонується розглядати його як відображення певних етичних сентенцій [див.
65].
Як кожне мистецтво, література - це пізнання і творчість. Література на
естетичній основі втілює суспільну свідомість, виражає ба­гато­гран­ність
людського буття у художніх образах. Предметом мис­тец­т­ва є світ людей,
різноманіття людських стосунків з реа­ль­ністю, дійсністю з погляду людини.
“Однак саме у мистецтві сло­ва (і це є специфічним) людина як носій духовності
стає прямим об`єктом відтворення і осягнення, головною точкою прикла­де­ння
художніх сил. Якісна своє­рід­ність предмету літератури була по­мічена ще
Аристотелем, який вважав, що фабули поетичних творів пов`язані з думками,
харак­терами і вчинками людей” [94, т. 12, с. 1517-1524].
Проте сучасна літературознавча наука дає дещо інше визначення літератури як
мистецтва слова, зокрема стосовно відтво­рення й осягнення об`єктивної
реальності у художньому творі. “Без­перечно, література пов`язана з суспільним
життям, але вона не є його прямим відображенням. Цей зв`язок опосередковується
громадською й інди­відуальною свідомістю, психологією й ідеоло­гією, існуючими
менталь­но-емоційними структурами, всім комп­лексом духовної культури. Наявна
дійсність, її процеси й колізії, її виклики породжують певні реакції
суспільства чи суспільних груп, певні умонастрої, структури свідомості й
емоційні комплекси, які й знаходять вираження в худож­ній творчості. Художні
структури не є адекватами явищ і процесів сус­пільного життя, тим більше не є
їх прямими дзеркальними відобра­жен­нями” [35, с. 9].
“Нам нині важко долати багато стереотипів, – писав Р. Піх­ма­нець. – Передусім
той, буцімто художня література обов`яз­ково по­вин­на реалістично-правдиво
відтворювати життя і буцімто в красному письменстві домінуючим є зміст. Та чи
не найбільшим нашим упередженням є те, ніби література обов`язково повинна
виконувати якусь суспільно-політичну чи громадську роль. Може, та не це є її
прямим і безпосереднім завданням” [45, с. 8].
Кожний художній твір є актом духовно-емоційного спілкування між людьми і
водночас новим предметом, новим явищем, “зроб­леним”, створеним людиною, а
також тим, що вона осягнула, від­кри­ла. “Ці функції - спілкування, творення і
піз­на­н­ня - однаковою мірою притаманні усім формам художньої дійсності, для
кожного із видів мистецтва характерне домінування тієї чи іншої функції” [45,
с. 8].
В акті духовно-емоційного спілкування “мистецтво... спо­відує найприродніший
плюралізм, тобто... поєднує непоєднане, зі­ставляє незіставне, перекидає,
намагаючись захопити бут­тя зненацька, міст­ки через невідоме. І створює тим
самим образ оточуючого нас світу - єдиний, не зведений до якогось знамен­ника і
тим самим осяжний у всій своїй непереборній незро­зу­мі­лості” [94, т. 12, с.
1517-1524].
Кожний художній твір є водночас і чимось “зробленим”, ство­ре­ним - новим
предметом, новим явищем, пережитим люди­ною-твор­цем. І функція творення, і
функція пізнання завжди при­таманні ху­дож­ній дійсності і через них
проявляється перша фун­кція спілку­вання. Можна говорити тільки про відносну
пере­ва­гу тієї чи іншої функції.
В архітектурній споруді явно переважає начало творення, у літе­ратурному есе -
начало пізнання, і есе являє собою не прос­то підсу­мок вивчення, а дещо нове,
оформлене само собою, струк­турно зна­чи­ме ціле.
Проте кожний із видів мистецтва має притаманні тільки йому особ­ливості. Так,
“на відміну від інших видів мистецтва (живо­пи­су, скульптури, музики, танцю
тощо), які володіють безпосе­ре­д­ньо пред­метно-чуттєвою формою, створеною з
якогось матеріаль­ного об`єкту (фарба, камінь), або дією (рух тіла, звучання
струни), літе­ратура ство­рює свою форму зі слів, з мови, яка маючи матеріальне
втілення (у звуках і опосередковано в бук­вах), дійсно осягається не в
чуттєвому сприйнятті, а в інтелектуа­льному розумінні” [94, т. 12, с.
1517-1524].
Необхідно також зазначити, що література являє собою вид мис­тецтва, якому
найбільш доступні багатомірне та історичне у ши­ро­ко­му значенні слова
осмислення дійсності і створення іншо­бу­т­тя, сприй­няття і зображення його як
процесу.
Так, у рамках одного твору образотворчого мистецтва немож­ливо передати,
наприклад, початковий стан зображуваного яви­ща, його розвиток, його
результати, а також декілька подій, що відбулися в різних місцях, але зв`язані
внутрішнім причиновим зв`язком. Лі­те­ратура ж широко володіє цією можливістю.
“Література яскравіше по­казує різні сторони і різноманітний стан людського
характеру. Лес­сінг у “Лаокооні” наводить приклад з Венерою і вказує, що у
скуль­п­ту­рі складно зобразити розгнівану Венеру, тому що в образі
розгні­ва­ної жінки люди не впізнають богиню кохання” [195, с. 448-453].
Багатопланове зображення людини у процесі її розвитку дозволяє літературі
всебічно передати естетичні ідеали дано