Стратегічні аспекти планування реальних інвестицій на промислових підприємствах

Розділ 2
теоретико-методологічні засади стратегічного планування реальних інвестицій
2.1. Генезис системи “планування – стратегічне планування” реальних інвестицій
у світовій та вітчизняній науці і практиці
Наука та мистецтво планування 1 [1 Примітка. На нашу думку, планування і
зокрема стратегічне планування, слід розглядати у єдиному континуумі
“наука-мистецтво”. Ми не можемо погодитися із багатьма адептами школи
планування, які намагаються віднайти суто формалізовані, без елементів
творчості, підходи до процесу планування. Адже, як цілком слушно зазначають
Г.Мінцберг та інші фахівці: “створення стратегій – надзвичайно складний процес,
що включає в себе витончені, а часом навіть – несвідомі, когнітивні і соціальні
процеси” [67, с.64]. ] пройшли тривалий і досить складний шлях розвитку та
становлення. Сама ідея того, що передбачення є праобразом функції планування, а
планування праобразом функції успіху, сягає своїм корінням старо­давніх часів.
Так, ще у давньокитайському трактаті IV ст. до н.е. “Воєнне мистец­тво”, його
автор Сунь-Цзи збагнув значення й вагомість передбачення та плану­вання, що
зокрема простежується у таких рядках [5, с.75-76]:
той, хто перший з'явиться на полі битви і чекає супротивника, зазвичай
наповнений сил; хто приходить пізніше і відразу ж кидається у бій – той вже
втом­лений;
кропіткі розрахунки – умова перемоги; недостатні – можливість поразки. Той же,
хто зовсім не робить ніяких розрахунків, має найменші шанси на пере­могу.
Ці рядки Сунь-Цзи не втратили своєї вагомості і для наших часів, часів
за­пеклих конкурентних війн. Їх контекст залишився таким самим актуальним, яким
був у той далекий період, що підтверджують праці А.Файоля, Л. Г'юлика,
Н.kКондрат'єва та багатьох інших відомих фахівців, і полягає у тому, що досягти
перемоги, успіху можна лише через передбачення та розрахунки. Власне у цьому і
через це, значною мірою, простежується вихідна ідея стратегічного планування.
І хоча зародки стратегічного мислення сягають глибини віків, лише у кінці XIX
на початку XX ст. передбачення й планування стали розглядатися у контексті
науки управління. Це була епоха формування велетенських промислових
корпо­рацій, що стали праобразом сучасних транснаціональних компаній. Звичайно,
що на той час мова про стратегічне, та навіть довгострокове планування, не
йшла. Обмежувалися лише складанням щорічних фінансових кошторисів за статтями
витрат на різні цілі. Ця функція, що пізніше отримала назву “розробка
бюджетів”, стала досить звичайною, а з часом і поширеною в багатьох промислових
фірмах.
Вже у 40-50-і роки такі фінансові плани стали складатися, по-перше, за кож­ною
із значних виробничо-господарській функцій: за виробництвом, за маркетин­гом,
науково-дослідними та науково-конструкторськими роботами, і у тому числі за
капітальними вкладеннями (а отже, за реальними інвестиціями), по-друге, за
окремими структурними підрозділами в межах корпорації: відділеннями, цехами,
заводами тощо. Можна сказати, що вже тоді підприємства розробляли
функціона­льні не стратегії, а тільки плани. Таким чином, починає набирати
силу, як назвав її Дж. Н. Кейнс, нормативна чи регулятивна наука – як
сукупність систем знань, що вивчає те, що має бути, і яка на відміну від
позитивної науки, має на меті визна­чення ідеалів. Хоча безперечно, стратегічне
планування, як і стратегічне управ­ління взагалі, є і позитивною наукою,
оскільки вивчає, причому ґрунтовно, еко­номічні процеси також у відриві від
економічних ідеалів.
Загалом, безпосередній праобраз стратегічного планування інвестицій, у тому
числі інвестицій реального сектору, – довгострокове планування починає
проявлятися з початку 60-х років XX століття. Розширення масштабів та
збіль­шення тривалості експлуатації інвестицій призвело до формулювання
проблеми удосконалення планування, при якому його “глибина”, протяжність у часі
відпо­відали б тривалості експлуатації інвестицій. Саме цей період можна
розглядати як період перших спроб складання перспективних планів розвитку
підприємства в цілому та плану капітальних вкладень зокрема. Можна виділити,
принаймні, три головні причини розвитку довгострокового планування інвестицій
[130]:
1. Зростання розмірів і ускладнення діяльності підприємств.
2. Розширення масштабів довгострокових капіталовкладень.
3.йПрискорення процесу та розширення масштабів змін середовища.
Першочергова увага при довгостроковому плануванні саме плану капітало­вкладень
приділялася практично до 60-го року, але все ж досить чіткого уявлення про
систему довгострокового чи стратегічного планування, яка б охоплювала цілу
низку функцій, ще не було. За своїм змістом план капіталовкладень був
техніко-економічним, а за своїм підходом – ситуаційним. Глибина довгострокового
пла­нування, як правило, складала 5-10 років в залежності від тривалості
експлуатації інвестицій, що впроваджувались. При цьому використовували
переважно такі ме­тоди розрахунку їх ефективності як: рентабельність, щорічний
доход, період окуп­ності [130]. Низька життєздатність планів значною мірою
обумовлювалася недос­коналістю самих методів довгострокового планування,
останні, зазвичай, базува­лися на екстраполяції структурних характеристик і
тенденцій розвитку підприєм­ства, що склалися у минулому. Хоча, інколи деякі
оцінки майбутнього в екстра­поляційні моделі вносилися.
Економічна історія показала, що сам підхід довгострокового планування, при
якому “йдуть” від минулого до майбутнього, зазвичай приводить у глухий кут,
адже у багатьох випадках події, що представлялися керівниками незначними,
ма­лоймовірними, у результаті мали виріш