розділ 2, с. 43). Послідовно проривний [ґ] виступає в пам’ятці
в таких словах: з м вaлтомъ (с. 21, 55), рuнтъ (с. 93), въ uлh (с. 57), фhи
(с. 73), фл¬мистой (с. 51) та ін. В окремих словах спостерігається плутання
літер і г, напр.: ришпaнu (с. 97), ришпaномъ (с. 28, 34) – гришпaнu (с. 43);
л¬рu (с. 97), л¬ромъ (с. 80) – л¬гgръ з м винa (с. 64), бgзъ л¬грu (с. 64, 81)
– очевидно, через неунормованість правопису “Книжиці”. З другого боку, можливо,
ці написання відбивають тенденцію до заступлення фонеми [ґ] фонемою [г], більш
характерну для південно-східних і частини північних говорів української мови
[35, 81]. Так, у деяких говорах, за спостереженнями Ю.Шевельова, виникла
варіація [g] – [h], яка почала загрожувати самому існуванню [g] [340, 13]. Що ж
до вживання звука [ґ] в українській мові, не можна не погодитись із думкою
Ю.Шевельова, що широкі контакти середньоукраїнської мови з західними мовами
привели, серед іншого, до того, що в неї прийшла велика кількість слів із [g]
(а також із [f]), для передачі яких у неї не було точного фонетичного
еквівалента. У той же час підсистема велярних приголосних мала лакуну для [g],
оскільки приголосний [к] не мав дзвінкого відповідника [340, 11]. Але кількість
таких слів була обмеженою, а з XVIII ст. надходження їх до більшості
українських діалектів (усі, які перебували на території Російської імперії)
припинилося, оскільки всі відповідні запозичення йшли вже через російську мову
й адаптувалися за допомогою [h] – почасти тому, що у випадку, коли джерелом
безпосереднього запозичення була літературна російська мова, яка мала тільки
[g], постійним українським відповідником останнього було [h]. Наслідком такої
системи, підсумовує Ю.Шевельов, було те, що в більшості діалектів, а також і в
літературній мові [g] зберігається лише в нечисленній групі слів, запозичених у
XVIІ i XVIII ст., і не має шансів на якесь поширення [340, 13].
Уживання в досліджуваній пам’ятці окремої графеми для позначення проривного
[ґ], очевидно, свідчить про намагання укладачів якнайточніше передати вимову
цього звука засобами тогочасної орфографії. У сучасній українській мові
найбільша частота вживання фонеми /ґ/ властива саме південно-західним
діалектам. Значна кількість запозичених слів з інших мов, зокрема польської,
німецької, румунської, угорської тощо, у яких існує ця фонема і які сферу свого
вживання обмежили цими діалектами, порівняно часте функціонування запозичених
слів у повсякденному вжитку – усе це сприяло зміцненню позицій фонеми /ґ/ у
живому мовленні й міцному засвоєнню її фонологічною системою південно-західних
діалектів [35, 82]. Це твердження слушне й для української мови XVIII ст. на
території сучасних південно-західних говорів, як дозволяє судити матеріал,
поданий у “Книжиці для господарства”.
3.2.5. Лабіовеляризований [л]. Староукраїнські пам’ятки засвідчують зміну [л]
на [ў] з XV ст. [141, 82 - 83]. Проте, як зауважує П.Д.Тимошенко, тенденція до
переходу [л] в [ў] нескладовий в українській мові (чи в діалектах – предках її)
виявилася не досить сильною, лише в коренях слів перед наступним приголосним ця
зміна в українській мові відбулася послідовно, адже в такій позиції їй не
перешкоджали різні аналогії; як правило, це спостерігається в колишніх групах
*tъlt та *tьlt [310, 191].
У досліджуваній пам’ятці явище переходу [л]®[ў] (граф. в, въ; лат. w)
представлене досить широко в коренях слів: вовни (с. 77), вовнu (с. 63, 64),
dовгїй (с. 12), dовгg (с. 96), dовгїи (с. 21), dовгихъ (с. 42), dовго (с. 17,
21, 55), dowhe (с. 101), жовтой (с. 18), жовчgю (с. 44), зътовчи (с. 29),
потовчи (с. 45 – тричі), потовкши (с. 11), potowczy (с. 102, 103), стовчи
(с. 28), товчaной (с. 40, 47, 65), qтовкти (с. 58), qтовчи (с. 46, 81), qтовкши
(с. 59), qтовчaнg (с. 53), qтовчaнихъ (с. 71), qтовчgнu (с. 55), qтовчhн¬
(с. 48). Зміну [л] на [ў] спостерігаємо в “Книжиці” й у дієслівних формах
минулого часу чоловічого роду: бuвъ (с. 61, 93), buw (c. 99), вибивъ (с. 21),
вивозивъ (с. 76), виприхнuвъ (с. 13), жвaвъ (с. 42), зaгрhвс¬ (с. 44), зaн¬вс¬
(с. 96), зaнuривс¬ (с. 16), зaмочивъ (с. 33), зaпотhвъ (с. 16), зъhвъ (с. 41),
ззhвъ (с. 51, 53), мaвъ би (с. 95), maw by (c. 100), мочивъ (с. 25), нaпaвaвс¬
(с. 27), нaрhзaвъ (с. 89), naryzaw (с. 107), понaклadaвъ (с. 76), прихaвъ
(с. 19), прохоdивъ (с. 83), нg рuшaвъ (с. 23), нg рuшивъ (с. 90), ne ruszyw
(c. 108), скaзивъ (с. 72), -с¬ сплgчивъ (с. 20), спотhвъ (с. 16, 20), сто¬въ
(с. 20, 40), qкuсивъ (с. 60, 80). Лабіовеляризація [л] у цій позиції, очевидно,
відбулася за аналогією до колишніх дієприкметників на -въ, -въши. Як зазначає
П.Д.Тимошенко, у флексіях та суфіксах зміна [л] на [ў] сталася лише там, де їй
інтенсивно сприяла граматична аналогія, й ця зміна не змогла перебороти
уповільнюючих аналогій у випадках типу стіл – стола, сиділа, ходила тощо
[310, 191].
Поряд із тим у пам’ятці зустрічаємо 21 написання за традицією: бaвgлни (с. 97),
волкъ (с. 69), з волкa (с. 88), волки (с. 69), z woіka (с. 105), волчоg
(с. 88), woіczki (с. 103), волни (с. 74), волнu (с. 63, 64), dолгuю (с. 12), с
полквaрти (с. 30, 68), dо полъ квaрти (с. 86), зм полквaртою (с. 53), do
poіkwarty (с. 103), полъ лuтa (с. 47), poі kwarty (с. 103), poіnym (с. 110),
полчвgртa (с. 11), -с¬ росхоdилъ (с. 78). Однак той факт, що в більшості
випадків (близько 70%) на письмі відображено зміну [л] на [ў], дозволяє
стверджувати, що у XVIII ст. цей звук вимовлявся так само, як і в сучасній
українській літературній мові. Як відомо, в староукраїнських пам’ятках зрідка
траплялася й заміна на письмі етимологічного [в] на л, отже, в такій позиції,
очевидно, однаково читали [ў] як тоді, коли писали в
- Київ+380960830922