РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНИХ ПАРТІЙ
Початок ХХ ст. характеризується активізацією та піднесенням суспільно-політичного руху в Наддніпрянській Україні, виникненням вітчизняних політичних партій, серед них і ліберально-демократичних: Української демократичної партії (УДП), Української радикальної партії (УРП), Української демократично-радикальної партії (УДРП).
Їх формування та діяльність свідчать про найбільш тривале життя однієї партії - УДРП, яка пройшла етап становлення через існування УДП та УРП у 1904-1905 рр. і перевірку часом на життєздатність у 1906-1908 рр.
Для виникнення партій необхідні відповідні об'єктивні і суб'єктивні умови та фактори. Українські ліберально-демократичні партії Наддніпрянщини виникли і змогли поширити свої ідеї щодо національних, соціальних, аграрних та інших вимог завдяки наявності відповідних соціально-економічних, ідеологічних, політичних і організаційних передумов. Формування УДП, УРП та УДРП стало закономірним результатом поступового розвитку українського національного відродження. Ще від часів Кирило-Мефодіївського товариства національний аспект відігравав значну роль в ідеології українського визвольного руху ХІХ ст., надаючи йому рівнозначної загостреності як проти національного гноблення, так і соціального поневолення. Наприкінці ХІХ ст. ця тенденція набула радикального вигляду, оскільки різноманітні соціалістичні та ліберальні вчення набули великої популярності серед української інтелігенції. З появою політичних партій на початку ХХ ст. завершується історичний перехід від просвітницько-культурницької діяльності до політичної. Найважливішою ознакою національного відродження стало поєднання політичних та культурницьких засад у діяльності українського ліберально-демократичного руху.
Передумови утворення перших вітчизняних ліберально-демократичних партій Наддніпрянщини визріли ще у 1890-х рр. Саме у той час почали формуватися, як структурні витоки демократичної, радикальної та радикально-демократичної партій, так і горизонти їх ідеологічної орієнтації, бачення майбутньої державності України.
Київська громада, яка об'єднала у своїх лавах значні українські інтелектуальні сили, стала головним осередком українського ліберально-демократичного руху в 1890-х рр. Громада зуміла не тільки організувати працю у галузі науки, письменства й мистецтва, але й вкласти новий зміст у наново сформульовану українську національну програму, орієнтуючись на вимоги часу [176, c.92-102; 392, с.49-51; 417, с.9-10]. Досить назвати імена В.Б.Антоновича, М.П.Драгоманова, П.Г.Житецького, М.В.Лисенка, І.С.Левицького. На думку В.І.Вернадського, І.П.Мазепи та інших дослідників, ідеологи ліберальної течії виходили з ідеї рівноправності української нації з іншими слов'янськими народами і ставили своїм ідеалом відновлення державності України у складі демократичної Росії, на засадах федерації [212; 360, Ч.1, с.138; 237, с.123; 265, с.84; 285, с.11]. Українські громади зорганізували наукові сили з усіх частин України, проводили енергійну роботу в науковому дослідженні української етнографії, словесності, історії, мови й економічного життя. Цей напрямок продовжували розвивати пізніше і націонал-ліберальні партії. Значний вплив на радикалізацію і політизацію інтелігенції ліберального напрямку справили ідеологічно-концептуальні теоретичні розробки М.П.Драгоманова [274]. Його вирішення національного питання стало відправною точкою для подальшої розробки національно-ліберальної концепції розбудови України та її державності теоретиками та ідеологами ліберально-демократичних партій. М.П.Драгоманов закликав за прикладом європейських країн створити вітчизняну ліберально-демократичну партію, яка б виступала від імені всієї нації [270, c.221]. На його думку, саме партія такого типу здатна захистити інтереси українського народу. Цю ж ідею відстоювали лідери УДП, УРП і УДРП.
Ще радикальнішою з цього погляду була громада в Одесі. Як київські, так і одеські громадівці мали стосунки з російськими ліберальними організаціями. Згодом це призвело до тісної співпраці УДП, УРП і УДРП з російськими конституційними демократами. Молоде покоління громадівців свідомо орієнтувалося на демократично-радикальні рухи тодішнього Заходу, вважаючи їх певним зразком для наслідування.
Поряд із драгоманівськими ідеями помітний вплив на формування світогляду діячів українського лібералізму 1890-х рр. справила теоретична спадщина "Братства Тарасівців" - нелегального політичного товариства, створеного у червні 1891 р. під час відвідин групою харківських і київських студентів могили Тараса Шевченка у Каневі. Згодом, багато колишніх братчиків стали активними діячами УРП і УДРП [380, c.55-63; 436, c.23-24; 378, c.104-105; 79, с.26]. Серед них варто назвати І.Л.Липу, М.А.Дмитрієва, В.М.Доманицького, Є.Х.Тимченка, О.Г.Черняхівського, М.С.Кононенка, В.М.Шемета та ін.
Український ліберально-демократичний рух, як напрямок суспільно-політичного життя, виник наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. і став спадкоємцем культурництва останньої третини ХІХ ст., або як його ще називали, українського народництва та основою формування українських ліберально-демократичних партій - УДП, УРП і УДРП.
Під впливом культурників вихідці з сільської напівінтелігенції, дрібної шляхти поступово перетворюються у національно свідому нову генерацію інтелігентів. Серед них, на думку С.О.Єфремова, зустрічаються національно свідомі патріоти [282, c.502-503]. Українофіли зберегли традиції і досвід організації суспільної роботи, без яких вихід на новий політичний рівень діяльності був би неможливим. Український культурно-просвітницький рух у Російській імперії сприймався владою насторожено, як своєрідний прояв сепаратизму, тому нещадно придушувався і викорінювався. Щоб не загострювати відносин з владою націонал-ліберали намагалися діяти в правових рамках. Цієї тактичної лінії вони дотримувалися і після створення УДП, УРП й УДРП.
Лібералізація політики царського уряду на початку ХХ ст. та створен