РОЗДІЛ 2
ДЕРЖАВНІ ПРОГРАМИ З УВІЧНЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА ТА ОХОРОНИ ПАМ’ЯТОК
КУЛЬТУРИ
2.1. Внесок державних структур України в увічнення та збереження пам’яток
козаччини у другій половині 1940-х – першій половині 1960-х років
Пам’ятки історії та культури є цінним надбанням кожної країни, ставлення до їх
збереження репрезентує рівень розвитку суспільства та відноситься до завдань,
що мають розв’язуватись на державному рівні. Під час Другої світової війни
Україна зазнала непоправних втрат під час наступальних та оборонних операцій,
використання воюючими сторонами пам’яток як військових об’єктів, бомбардувань,
застосування тактики «випаленої землі» для повного винищення та грабунку
населених пунктів при відступі.
Під час та після війни пам’ятки стали важливим суспільно-політичним фактором та
важелем антифашистської пропаганди. Проблема їх руйнування активно піднімалась
як в СРСР, так і на зовнішньополітичній арені. В міру звільнення територій
місцеві органи влади вживали заходи по врятуванню пам’яток: складали реєстри
визначних споруд, брали їх під свою охорону, виділяли кошти та матеріали для
ремонтних та консерваційних робот [228. – C. 35 – 36]. Під час війни відбулись
зміни в офіційному ставленні до пам’яток сакральної архітектури. Радянському
керівництву було властиве вороже ставлення до церкви, оскільки функції релігії
мала перебрати на себе комуністична доктрина. Взагалі тоталітарній системі
властиві претензії на вище розуміння світу. Для встановлення єдиного, зручного
для управління людьми світогляду, вона не схильна зупинятись перед
найбрутальнішими методами, серед яких були і антирелігійні кампанії, під час
яких руйнувались унікальні пам’ятки, в тому числі і численні козацькі собори. В
умовах лихоліть воєнного часу з’явилась необхідність до оперування глибинними
почуттями народу, які б сприяли підйому патріотизму тощо. Церква традиційно
виступала як консолідуючий фактор, об’єднуючи людей в певну цілісність,
незалежно від їхнього стану та віку, допомагала примиритись зі складними
обставинами воєнного часу. Це стало однією з причин застосування вищим
державним керівництвом тактики загравання з Церквою. Зокрема, 1 грудня 1944 р.
РНК СРСР ухвалила постанову, за якою місцеві органи влади мали утримуватись від
закриття церков та не чинити перешкод віруючим в їх ремонті.
Впродовж 1943 – 1945 рр. ЦК КП(б)У та РНК УРСР ухвалили ряд нормативних
документів з виявлення, вивчення, державного обліку та використання пам’яток.
29 вересня 1943 р. було створено Комітет у справах архітектури при РНК СРСР та
відповідний йому Комітет у справах архітектури при РНК УРСР, в обов’язки якого
входило керування охороною та реставрацією пам’яток в Україні. У березні
1944 р. у його складі утворився відділ охорони пам’яток архітектури з секторами
обліку, реставрації та інспекції. Спеціальні відділи охорони і реставрації
пам’яток утворились при обласних управліннях у справах архітектури та в
м. Києві, але вони практично не функціонували через нестачу кваліфікованих
працівників. У цих умовах науково-методичним центром став Український філіал
Академії архітектури СРСР. Відновленням та охороною пам’яток монументального
мистецтва завідувало Управління у справах мистецтв при РНК УРСР, заповідників –
Наркомат освіти. Охороні пам’яток археології сприяв Інститут археології АН
України. З 1945 р. опікування історико-культурними пам’ятками здійснювалось
спеціальним відділом при Комітеті у справах культурно-освітніх установ. В його
складі було створено Управління охорони пам’яток культури старовини з
відповідними секторами в обласних відділах. Вводилась посада інспектора з
охорони архітектурних пам’яток у відділах архітектури по областях. Для
координації роботи Комітету у справах культурно-освітніх установ і Управління у
справах архітектури та для систематичного контролю над станом пам’яток при РНК
утворилась Урядова комісія на чолі з заступником Голови Ради Міністрів, поетом,
громадським діячем М. Бажаном [228. – C. 37 – 38].
При виконкомах міськрад у великих містах та історичних центрах було введено
посаду головного архітектора міста, у функції якого входили нагляд за охороною
пам’яток архітектури та монументального мистецтва, вироблення заходів по їх
реставрації, відбудові, використанню та збереженню у новій забудові міст [115.
– C. 161]. Отже, вперше в Радянській Україні почали враховувати пам’ятки при
опрацюванні планів та генеральних схем відбудови та розвитку населених
пунктів.
Основна увага державних органів охорони пам’яток приділялась обліку, обстеженню
історико-культурної спадщини та опрацюванню проектів її реставрації, відбудови
та консервації від подальшого руйнування [174. – C. 133]. Зокрема, в 1946 р.
відбувся огляд Собору Різдва Богородиці XVIIІ ст., зведеного коштом матері
гетьмана К. Розумовського Розумихи, та дзвіниці цього храму у м. Козелець
Чернігівської області. Пам’ятки зазнали руйнувань від прямого попадання
снарядів під час бомбардувань 1943 р. В результаті клопотань Управляння у
справах архітектури при Раді Міністрів УРСР для ліквідації аварійного стану
споруд були виділені асигнування [1. – Арк. 9; 2. – Арк. 117, 122]. Серед
об’єктів, на яких було розпочато першочергові консерваційні та ремонтні роботи,
були пов’язані з козацькою історією пам’ятки Києво-Печерський заповідник,
Полкова канцелярія в Чернігові тощо.
Після закінчення війни не змінилося складне становище історико-культурної
спадщини Хмельницької області, яка в період Національної революції середини
XVII ст. опинилась в самому центрі подій. Це засвідчило обстеження в
м. Кам’янці-Подільському, що містить значну кількість пам
- Київ+380960830922