Соціально-освітні чинники формування духовності особистості в сучасному українському суспільстві

РОЗДІЛ 2
ІНСТИТУЦІЙНІ СТРУКТУРИ ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОСТІ: СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР, ОСВІТА, ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ
2.1. Соціально-культурний простір в динаміці формування духовності
Процес становлення української державності як сучасного соціокультурного феномена нерозривно пов'язаний із трансформаційними процесами світової культури. Особливістю сучасного соціокультурного простору є перехід від техногенної цивілізації до антропогенної, відповідно відбувається переоцінка цінностей. У процесі історичного розвитку суспільства відбувається й удосконалення особистості, знаходячи своє самовираження через різні форми культури: науку, мораль, мистецтво. Соціокультурний простір виступає головним тлом системи буття, який творить людина і в якому вона завдяки створеним матеріальним, духовним і культурним цінностям удосконалюється. У цьому зв'язку великого значення набуває проблема соціокультурного простору, в якому взаємодіють ідеї формування духовності, самодостатності особистості. Соціокультурний простір виступає цілісністю, в якій формується особистість. Він об'єднує різноманітні складові частини, що сприяють цьому формуванню. Соціокультурний простір є необхідною й органічною складовою філософського осмислення буття, світу і людини у світі. Фактично - це економічне, політичне життя, система відносин між людьми. Усі компоненти соціуму є, з одного боку. результатами людської діяльності, а з іншого - виступають способом продовження й удосконалення цієї діяльності, і в той же час він впливає на формування свідомості, духовності. Основою соціокультурного простору є культура як сукупність досягнень людського суспільства у виробничому, суспільному й духовному житті, освіченість, навички поведінки у суспільстві, сукупність умов життя, що відповідають потребам освіченої людини. Культура виступає складною взаємодією й цілісною єдністю матеріальної й духовної діяльності, котрі об'єднує синкретично художня діяльність.
Для досягнення Україною історично-культурного рівня правової держави й громадянського суспільства мало спробувати формально перевести на наш національний ґрунт західні демократичні інституції й загальнолюдські цінності і норми. Необхідно, щоб вони, хоч і у прискореному темпі, але все ж природно-еволюційним шляхом проросли у кожній клітиночці нашого соціуму. [92, 7]. Актуальності набуває проблема реформування українського культурного простору і формування повноправних, суверенних, соціально відповідальних і творчо орієнтованих особистостей. У функціонуванні соціокультурного простору й формуванні духовності культурі належить незаперечна роль. Феномен культури як певної духовної реальності людства давно утверджується світовою філософською та культурологічною думкою. Таким же чином можна визначити і поняття національної культури. Кожна національна культура, культура кожного народу в широкому розуміння, є неповторною і самобутньою часткою цілого. Так, група сучасних українських філософів розглядає культуру як субстанцію відтворення людства, в цілому, і кожного окремого індивіда зокрема [21, 176].
Культура як субстанція відтворення й еволюційного розвитку людства в онтологічному, гносеологічному та фенологічному планах співпадає з поняттям "третього світу" К. Поппера як світу культури, в якому центральна роль відводиться поняттям істинності й облудності [195, 71].
За античних часів центральним положенням культури було виховання; особливого значення у процесі виховання надавалось відповідності устрою, місцевим умовам, традиціям, а також протистоянню сліпій стихії, долі. Цицерон був близьким до передумов гуманізму, котрий розуміється як людяність, добре поводження, а ще точніше - людська гідність. За часів Риму вважалось, що тільки напружена виховна праця робить римлянина першим серед мужів. Під впливом ідей Аристотеля й стоїків додається до громадянської гідності справжнє устремління до знань, освіченості й творчої витонченості. Така спрямованість несе дидактичний характер, ставить вимогу, що для переконання потрібні не тільки моральний приклад і сила світогляду, а й уміння демонструвати принципи, що висуваються, на прикладах різноманітних сфер буття (знання).
Якщо за часів античності культура сприймалась крізь призму виховання, то у період християнського світобачення пріоритетом виступає здатність тлумачити священний текст і накопичений досвід такого тлумачення [168, 21]. Все більшої актуальності у змісті культури набувають такі поняття, як виховання, людська гідність, діяльність людини опредмечена в явищах мистецтва, думки, соціального, політичного і матеріального життя. Людська гідність цього періоду усвідомлювалась як можливість самодіяльності: самому щось застосувати і осмислити, самому себе формувати і самому все оцінювати. Так думка набуває особливого статусу в понятті культури.
Для концептуального світобачення культура виступає системою поглядів, цінностей і знань, котрі поширені в суспільстві і передаються від покоління до покоління. Питанням культури, моральних, естетичних, релігійних, філософських цінностей присвячені праці О. Шпенглера, М. Вебера, К. Ясперса, М. Хайдеггера, Х. Гадамера, А. Швейцера та інших. Так, Г. Зіммель, досліджуючи суспільство, його історичні форми існування, взаємодію культури і життя, зазначав, що культурний рух є безперервний взаємоперехід практичного і теоретичного життєвого змісту в ході історії, а культура - витончена, сповнена розуму форма життя, результат духовної й практичної роботи [54, 502]. Одним із основних питань філософії культури є співвіднесеність природи і культури.
Цікавою є думка А. Швейцера, що зміна світоглядів різних епох і панівних ідеологій повинна проходити в рамках культури в процесі формування нових ідей і уявлень, котрі спираються на плідні традиції минулого. Як шлях подальшого розвитку культури виступають відродження й постійне удосконалення її морального характеру, формування життєстверджуючого світогляду. Учений був переконаний, що культура відродиться тільки тоді,