РОЗДІЛ 2.
ЕВОЛЮЦІЯ ІНСТИТУТУ ОФІЦІЙНИХ СВІДКІВ
ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОГО ПРАВА ХІV-ХVІ СТОЛІТЬ
Інситут свідків є невід'ємним чинником утвердження права, яке має публічний, тобто відкритий і загальновизнаний харктер. Однак свідки, крім свого законодавчого унормування, мають виразний суспільний аспект існування, який не можна розглядати поза історичними змінами всередині різноманітних суспільств. Історичність правничих норм, з одного боку, відсилає до концептуального розуміння права у той чи інший період, а з іншого - до структури суспільства і поведінкових стереотипів. Таким чином, дослідження історичних форм інституту свідків стає одним із шляхів осмислення природи суспільства як такої, а також до його самопізнання у різнорідних формах. Історичність розгляду зумовлює вибір конкретних хронологічних і територіальних об'єктів, які в даному дослідженні актуалізуються пізньосередньовічним правом українських земель ХV - ХVІ ст., що входили до складу ВКЛ. Варто зауважити, що специфіка середньовічного права досі залишається недостатньо висвітленою. Причиною цього можна вважати те, що для Середньовіччя саме поняття права не було строго визначеним, і не могло вписуватись у парадигму катеґоріального римського права, яке ґрунтувалося на "вибудованій між індивідами дистанції в просторі позаособового закону" [128, c.325]. Власне кажучи, середньовічне право ще не створило поняття індивіда, подібного до римського, що якраз і перешкоджає розумінню, оскільки традиційні для нас категорії римського права не здатні адекватно передавати сенс середньовічних правових реалій. Це і є вихідним моментом, який слід брати до уваги при дослідженні правових інститутів.
Через свідка суспільство усвідомлює втрату або набуття чогось сущого, життєво важливого. Тому освідчення відсилає до пошуку тотожності з певними суспільними діями та критеріями "правдивості". Уже в Старому Заповіті спосіб освідчення було унормовано як форму публічності: "Не стане один свідок на кого для всякої провини і для всякого гріха, - у кожнім гріху, що грішить, на слова двох свідків або на слова трьох свідків відбудеться справа" (5 М: 19.5; див. також: 5 М: 17.6). Крім суспільного аспекту свідчення не можна уникнути дотичності до нього влади, яка визначає закон. Відтак, право, в міру своєї належності до влади, завжди намагалось інституалізувати свідчення осіб, позначаючи їх знаками репрезентації права/влади. Тому свідки несли в собі двоскладовість правового становища: як учасники правової процедури (тобто, певної суспільної форми) і як представники владних структур.
Предметом розгляду цього розділу є офіційні свідки публічно-правових процедур на українських землях ВКЛ до середини XVI ст., тобто до судово-адміністративної реформи 1564-1566 рр., яка суттєво змінила правову систему. Наша основна мета - окреслити стосунок цих свідків до права, як він уживався в XV - XVI ст., а також їхнє суспільне значення. Для цього ми розглянемо такі питання: які функції належать свідкам за юридичними й законодавчими актами ВІЛ? Яка сфера публічно-правових процедур була закріплена за ними? Яке місце вони посідали в суспільних ієрархіях, позначені репрезентативними знаками? Як бачимо, ці питання мають в собі подвійне спрямування: з одного боку, йдеться про правове призначення свідків (технічне забезпечення процедур), а з іншого - про соціально-знакову відповідність суспільним вимогам. Таким чином, йдеться про фігуру свідка, яка поєднувала в собі чинник влади (інституціональність, надбудована над суспільством) та чинник суспільної потреби у правовому врегулювання справ (виконання правових процедур).
2.1. Діцькі, видоки, послухи, соки, їздоки
Починаючи з правової системи києво-руських часів ми натрапляємо на чималу кількість фігур, у компетенцію яких входила процедура освідчення: "видокъ", "послухъ", "ябедъникъ", "детъский". У зв'язку з інститутом вижівства особливу увагу привертають "видокъ" та "детъский", зафіксовані у Руській Правді [106, т. ІІ, с.58, 82, 110]. Перший тому, що його зв'язок з фігурою вижа литовсько-руського права ХV - ХVІ ст. етимологічно споріднений, а другий тому, що у литовсько-руському праві обов'язки діцького супроводжувалися вижівством. Видокъ в Руській Правді - учасник судової процедури, свідок протиправних дій (тілесних ушкоджень), який приводиться потерпілою стороною до суду або той, хто може стати свідком в майнових спорах (про належність челяді). Видокъ конституюється із засадничої потреби освідчення правопорушення, стає чинником його визнання, водночас виступаючи обов'язковою умовою відкритості (публічності), як підґрунтя для ствердження того чи іншого правового рішення. Він той, хто своєю присутністю окреслює правопорушення для застосування права. І.Бєляєв розглядав видоків як нововведення Ярослава Мудрого - "новий судовий доказ чисто візантійського походження", який мав замінити "роту" (присягу) [106, т. ІІ, с.83]. Тим самим, на думку дослідника, стара процедура доказу (звичай присяги) втрачала свою силу перед судовою владою великого князя. Згідно з твердженням І.Бєляєва, інституалізація видока постає як інвестиція влади в ділянці судочинства. За міркуваннями О.О. Зіміна, видоки з'являюься в процесі складання ранньофеодального права у кінці ІХ - початку Х ст., з часу повстання князівських законів (устави, покони), які вводили грошові штрафи за тілесні ушкодження, обмежували помсту за рахунок грошової компенсації. Початок запровадження видоків як офіційних свідків, а також двобою у "полі", присяги, О.О. Зімін пояснював "появою на Русі варягів-напівкупців, напіврозбійників" [157, с.234-240]. Натомість дітський (дтъский), як роль в суспільній ієрархії, пов'язується з усталенням князівської адміністрації. Історіографія цього поняття часів Київської Русі була дана в статті В.Галко [136, с.209-219]. "Дітський" - наслідок владних відносин, які до родинного поняття (діти, дитячий) додають значення належності до великокнязівської влади. До речі, перекладачі Руської Правди на російську мову називають йо