РОЗДІЛ III. ПРОСОДИЧНА СТРУКТУРА ТЕКСТІВ
НАУКОВОГО Й ХУДОЖНЬОГО ФУНКЦІОНАЛЬНИХ СТИЛІВ
3.1. Методика дослідження
Аналіз просодичної будови наукового й художнього функціональних стилів (НФС і ХФС) був проведений у кілька етапів, де відповідні групи текстів вивчалися за допомогою методу експериментально-фонетичного дослідження. Зокрема, були застосовані такі його прийоми: 1) фонетичне транскрибування тексту (ФТ); 2) аудиторський аналіз озвученого авторами (акторами, дикторами) тексту (АуА); 3) аудиторський та акустичний аналіз озвученого дикторами тексту (АуАкА).
Як основні одиниці просодії й ритму аналізувалися синтагма та ритмічна структура, яка виступає будівельним матеріалом при творенні синтагми. Оскільки найбільш стилістично значущими компонентами просодії є темп (власне темп і паузація), ритм і пов'язане з ними синтагматичне членування, в коло наших завдань входило також дослідження особливостей синтагматичного членування текстів обох стилів та виявлення їхніх темпоральних та паузальних характеристик.
Метою першого етапу дослідження, який проводився за допомогою ФТ, було виявити особливості побудови ритмічних структур слів і синтагм в обох стилях і порівняти отримані дані, а також виявити специфіку синтагматичного поділу в НФС і ХФС. Поділ текстів на ритмічні структури (РС) і синтагми (у Щербівському розумінні) дозволив вирахувати середню довжину РС (у складах) і синтагми (у складах або РС) у кожному з текстів і провести порівняльний аналіз обох стилів за цими показниками.
Матеріал для аналізу склали групи текстів художньої та наукової монологічної прози - суцільні уривки з романів сучасних українських письменників і монографій науковців-лінгвістів: I. Художній стиль. 1. Гончар О.Т. Берег любові (далі - О.Гончар); 2. Загребельний П.А. Європа-45 (далі - П.Загребельний); 3. Стельмах М.П. Чотири броди (далі - М.Стельмах); II. Науковий стиль. 1. Мельничук О.С. Розвиток структури слов'янського речення (далі - О.Мельничук); 2. Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності: (стилістика та культура мови) (далі - С.Єрмоленко); 3. Русанівський В.М. Структура лексичної і граматичної семантики (далі - В.Русанівський). (Відповідну бібліографію див. у списку текстів джерел дослідження). Кожен аналізований уривок є відносно самостійним мікротекстом зі збереженням авторського поділу на абзаци: початок уривка як правило збігається з початком роману (монографії) або їхньої структурної частини, а кінець - з кінцем одного з абзаців (фоноабзаців).
При доборі матеріалу для аналізу ми намагалися уникати або зводити до мінімуму наявність діалогічного мовлення в ХФС і розлогих цитат (у тому числі неукраїнською мовою) в НФС - з тим, щоб зробити тексти двох діаметрально протилежних стилів якомога більш зіставними. Незначні вкраплення прямої мови в художніх текстах та цитування іншими мовами (не більше одного речення) в наукових текстах (чеською - в О.Мельничука, латиною та російською - у В.Русанівського) не порушують загальної врівноваженості текстів, яка досягається ще й максимальною співмірністю за обсягом: кожен з уривків дорівнює близько 5-ти суцільним сторінкам друкованого тексту, або близько 4-м тисячам складів. При дослідженні обох стилів ми не брали до уваги заголовки і підзаголовки, а в НФС не розшифровували і не аналізували ініціали авторів цитованих у тексті праць. Не аналізувався також текст покликань і відповідні цифрові позначення (номер тому та цитованої сторінки) в основному тексті; натомість розшифровувались і підлягали обрахуванню всі інші числівники, наведені цифрами, та скорочення типу "рр." - "роки", "ст." - "століття", "в т.ч." - "в тому числі", "пор." - "порівняйте", "напр." - "наприклад", "акад." - "академік" тощо.
Застосування ФТ обумовлено тим, що інтонація присутня в закодованому вигляді (як потенційна реальність) у кожному писемному тексті, де закладено його акустичне оформлення (як сегментне, так і, хоча й меншою мірою, супрасегментне), яке репрезентується під час прочитання [131:33]. Як зазначав Ш.Баллі, "інтонація супроводжує не лише те, що ми вимовляємо вголос, але також і внутрішнє мовлення... Так само, читаючи про себе, ми надаємо певної інтонації тексту - за умови, звичайно, що текст зрозумілий. І знаки пунктуації, зокрема знаки питання і оклику, - це не що інше, як спроби зафіксувати інтонацію в написанні; в більшості випадків їх можна було б опустити без втрати для смислу" [18:118]. Про значення інтонації для писемного мовлення писав також Л.В.Щерба [257]. На думку Л.Р.Зіндера, "суто писемна форма мовлення є фікцією"; будь-який писаний текст орієнтований на читача, і писемна форма мовлення, вторинна щодо усної, завжди передбачає усну форму й спирається на неї. Як той, хто пише, так і той, хто читає, ніби проговорюють текст подумки, тобто користуються внутрішнім мовленням, а дехто, зокрема діти, читаючи про себе, часто ненавмисне ворушить губами [119:20-21]. М.І.Жинкін наводить приклади взаємопереходів між трьома кодами - буквеним, мовленнєворуховим та звуковим - і зазначає, що будь-яке слово може виступати як слово почуте, побачене (в буквах) і вимовлене, а до того ще сприймане на дотик (за азбукою Брайля) та зорово-рухальне (пальцеве мовлення) тощо [105]. Саме завдяки слуховому та мовленнєворуховому аналізаторам можливі всі чотири види мовленнєвої діяльності: аудіювання, говоріння, читання і письмо, і всі вони, за Л.В.Щербою [259], супроводжуються інтонацією [106:21]. На думку М.І.Жинкіна, "той, хто читає, має вичитати ту інтонацію, яка вписана у текст автором. Без цього неможливе правильне прочитання і розуміння тексту" (цит. за [248:7]). "Озвученість" писемного мовлення підтверджують дані досліджень з психології внутрішнього мовлення [17; 210 та ін.]; за висловом О.Р.Лурії, наші мовні реакції озвучені й тоді, коли людина думає, когось слухає, пише, читає [155:46]. На акустичні "уявлення слів" у внутрішньому мовленні вказує також А.С.Чикобава [250:156]. Таким чином, "у механізмі внутрішнього мовлення наявний слуховий компонен