РОЗДІЛ 2
ВПЛИВ ОБСТАВИН ФОРМУВАННЯ, УМОВ ЖИТТЯ ТА БОРОТЬБИ НА СТАНОВЛЕННЯ ПОЧАТКОВИХ ФОРМ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ РОБІТНИКІВ
Пореформений період - час, коли весь господарський механізм Російської імперії пристосувався до нових суспільних умов життя. Особлива роль в цьому процесі належала робітникам. Під впливом умов, у які були поставлені на промисловому виробництві вчорашні селяни, змінювалося їхнє ставлення самих до себе, виробилося нове відношення їх до всього оточуючого і, відповідно, інших верств до них, накреслилися нові горизонти їхньої практичної діяльності. Формування суспільної самосвідомості робітників відбувалося і в ході їхньої боротьби, починаючи з перших стихійних заворушень та виступів, для яких були характерні, до деякої міри, селянські риси - монархізм, віра в царя, призначене начальство, від якого чекали захисту і до якого зверталися із скаргами на несправедливість. Ненависть у робітництва викликали тоді тільки безпосередні визискувачі. Удосконалення і зміна форм боротьби впливали, певним чином, і на самосвідомість борців, відбувалися самовдосконалення їхньої особистості, критична перебудова системи їхнього мислення.
Зміна в свідомості робітників взаємозв'язана з характером формування робітничого класу. За період 1865 по 1890 рр. кількість робітників на великих капіталістичних підприємствах України виросла більше, ніж у 2 рази (табл. 2.1).
Таблиця 2.1
Кількість робітників на великих капіталістичних підприємствах України
РокиУ фабрично-заводській промисловості, тис. У гірничій промисловості, тис.На залізницях, тис.18655091653218908403402521 "Основним джерелом формування і поповнення рядів робітників, - відзначав С. Потолов, - були розклад і пролетаризація селянства та відхід його в промисловість"2, що стало масовим явищем. Г. Панкратова справедливо вказувала, що промисловість отримала чисельну дешеву, достатньо навчену робочу силу з сільських промислів3. А. Рашин дотримувався думки, що основними джерелами формування робітників були сільське населення і кустарі4. Втративши господарську самостійність, ремісники-кустарі у пошуках роботи змушені були долати великі відстані. І. Василенко відзначав: "Промисловий пролетаріат на Україні формувався не тільки за рахунок розореного селянства, але й за рахунок розорених кустарів"5. Одними з напрямів відходу стало Криворіжжя, де в результаті запровадження парових машин створилося велике машинне виробництво6, та Донбас, з найбільшими підприємствами кам'яновугільної промисловості: Корсунською копальнею Південноросійського товариства, шістьма копальнями Олексіївського гірничопромислового товариства і Олександрівською копальнею Новоросійського товариства.
Якщо у вугільну промисловість Донбасу у 1871 р. йшли здебільшого робітники центральних російських губерній, оскільки пореформені процеси швидше проходили саме в них, то в 1884 р. районами виходу стали українські губернії. Більшість із робітників були сезонними. Термін найму становив 6-7 місяців, вільних
від сільськогосподарських робіт. Праця на кам'яновугільних копальнях стала для таких робітників додатковим промислом. Вони продовжували підтримувати тісні зв'язки з своїми оселями, а отже з сільськогосподарським виробництвом. Це особливо затримувало зростання їхньої свідомості, як робітників.
Місцеве населення краю, у тому числі, теж було зайняте в гірничодобувній промисловості. Працюючи на власних невеликих шахтах і рудниках, вони перетворилися на дрібних підприємців7. У середині 80-х років ХІХ ст. на роботах у Бахмутському та Слов'яно-сербському повітах нараховувалося до двох тисяч місцевих селян. Свідомість цих робітників розвивалася досить повільно, оскільки вони постійно працювали у вузькому, осібному колективі, віддаленому від суспільних впливів.
Про постійний відрив відхідників від землі підтвердило й зростання кількості виданих паспортів та відпускних білетів. Проте, в особливо урожайні роки, брак робочих рук у сільському господарстві та підвищена оплата праці в літні місяці сприяли тому, що всі робітники кидали кам'яновугільні копальні і йшли в поміщицькі економії. Характеристику найманців за 1864, 1865 рр. Грушевських антрацитових копалень дано у звіті управління Донського війська військовому міністру: "Корінні жителі війська Донського добуванням антрациту на Грушевському родовищі самі не займалися. Для заняття гірничими роботами приходили сюди щорічно селяни, за кілька сотень верств, із губерній: Тамбовської, Тульської, Воронезької, Харківської, Катеринославської, Смоленської, Калузької та інших, у кількості до 2 тисяч чоловік8. Вони наймалися з 1 жовтня до 1 травня, а потім майже всі поверталися на місце постійного проживання.
Про перевагу прибулих робітників у всьому Донбасі свідчать спогади
О. Ауербаха9, огляди В. Іславіна10. Останній навів слова Юза, котрі дійсно підтверджували факт різноманітності і віддаленості районів виходу найманців. Більше всіх підприємець відзначав робітників, котрі приїхали з Фінляндії, а також петербурзьких, шепелевських (Нижньогородська губернія) і примосковських, які працювали поруч з луганськими11. Їхня свідомість формувалася під впливом зміни минулого селянського способу життя на існуючий, промисловий. Порівняно кращі умови існування, можливість як-небудь прохарчуватися на перших порах породжували у прибулих ілюзії про заступництво і опікунство підприємців. Вчорашні селяни вбачали у них доброчинців, годувальників, адже останні давали їм роботу, без якої вони не могли прожити. Поряд з цим, прийшовши на фабрику, робітники бачили нову, незнайому техніку і відчували себе пригніченими. Цей розпачливий моральний стан їх посилювала й ідеологія підприємців щодо недоторканості існуючого соціально-економічного і політичного ладу, яка сприяла вихованню у них пасивності і покірності.
В. Іславін відзначав, що на Луганському заводі та Лисичанських копальнях, раніше від інших підприємств, із прибуваючих робітників сформувалося ядро постійних. У 70-х роках ХІХ ст. вони частково розій