Розділ 2
СУБСТАНЦІАЛЬНІ ФРАЗОВІ НОМІНАЦІЇ ЯК СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ЕЛЕМЕНТИ СКЛАДНОПІДРЯДНИХ РЕЧЕНЬ ЗАЙМЕННИКОВО-СПІВВІДНОСНОГО ТИПУ
І. Р. Вихованець відзначав, що "у структурі речень конкретної мови наявні два тісно взаємопов'язані типи елементарних синтаксичних одиниць - компоненти, виділювані на основі певного типу синтаксичного зв'язку (власне-синтаксична ознака), і компоненти-синтаксеми, виділювані з опорою на певний тип синтаксичного зв'язку, але які характеризуються певними семантичними ознаками, що відбивають позамовну дійсність (семантико-синтаксична ознака). Компоненти-синтаксеми, що характеризуються семантичними ознаками, визначуваними з урахуванням синтаксичних зв'язків, складають семантичну інтерпретацію формально-граматичної структури, або семантико-синтаксичну структуру..." [43, 7].
Дотримуючись погляду на фразові номінації як на синтаксеми, можна стверджувати, що вони беруть участь у формуванні семантико-синтаксичної структури речення, у якій виділено чотири типи семантико-синтаксичних відношень: субстанціальні (предметні), процесуальні, атрибутивні й обставинні [40, 40]. Відповідно виокремлено чотири типи ФН: субстанціальні, предикатні, означальні та обставинні. У другому розділі буде проаналізовано субстанціальні ФН, які, у свою чергу, поділяються на суб'єктні та об'єктні.
Враховуючи, що "майже будь-яке синтаксичне дослідження містить думку про нерозв'язаність чи про відсутність однозначного розв'язання тієї чи тієї проблеми" [169, 58], необхідно відзначити неоднакове тлумачення аналізованих одиниць різними мовознавцями. Наприклад, у М. А. Жовтобрюха структури типу "Не слухаюся тих, що по-пустому геройствують" (О. Гончар), які у нашому дослідженні трактуються як займенниково-співвідносні речення із об'єктною ФН, зараховано до складнопідрядних речень із з'ясувальною підрядною частиною [64, 229 - 230]. При цьому зазначено, що "підрядна частина залежить від предикативного члена головної не безпосередньо, а через посередництво співвідносного слова, зміст якого розкриває і яке виступає в ній у функції другорядного члена" [64, 230]. Речення із суб'єктною ФН визначено як складнопідрядне речення з означальною підрядною частиною (займенниково-співвідносне), наприклад: Хто багато робить, той багато знає (Нар. тв.) [64, 228].
Традиційно, за логіко-граматичним підходом, виокремлено типи підрядних частин у Б. М. Кулика [96]. Це підрядні підметові, присудкові, додаткові, означальні; місця, часу, способу дії, міри, ступеня, причини, наслідкові, мети, умовні, серед яких проаналізовано й речення із співвідносними словами.
М. У. Каранська називає складнопідрядні речення з підрядним компонентом, залежним від займенника, реченнями займенникової відносності [75, 197 - 198]. Ці конструкції входять до системи відносних складнопідрядних речень, що визначаються як структури, у яких "підрядний компонент за якоюсь ознакою характеризує предмет, виражений іменником у ролі того чи того члена компонента, іменниковим словосполученням у подібній ролі, займенником або головним компонентом у цілому, пов'язується з головним компонентом відносним займенником або прислівником, що вказівно повторює предметне значення співвідносного слова головного компонента" [75, 188].
Таким чином, простеживши різні аспекти кваліфікації складнопідрядних речень із прономінативними словами в обох частинах - формально-граматичний, семантичний, логіко-граматичний, - варто відзначити, що застосування цих теорій окремо не дає можливості створити цілісну синтаксичну концепцію таких речень. Перевага семантико-синтаксичного підходу полягає у тому, що аналіз здійснюється ширше і глибше: разом із вивченням значеннєвого і формального боків виявлено зв'язок із дійсністю. "Семантико-синтаксична структура речення, яка зіставляє предикативно словоформи із значенням діяча і його дії, суб'єкта стану і його стану, предмета і його ознаки (якісної чи кількісної) та ін., реалізує план зв'язку речення з дійсністю і водночас конкретизує план зв'язку з мисленням, виражаючи не взагалі суб'єкт і предикат думки, а його змістовно-формальні різновиди" [70, 25].
"Складаючи основний фонд предикативних найменувань російської мови, субстанціальні ФН, що використовуються у власне номінативній функції, сприяють не лише заповненню словникової недостатності, а й розв'язанню низки завдань інформативного, модально-оцінного та зображального планів" [32, 22]. Подібно до російської, і в українській мові з-поміж усіх фразових номінацій, що є складниками займенниково-співвідносних речень, чільне місце посідають субстанціальні (суб'єктні та об'єктні), що зумовлено об'єктивними причинами - насамперед повідомити про предмети, потім про їх ознаки і, наостанок, дати обставинні характеристики. Аналогічну думку знаходимо у П. Д. Тимошенка, який, досліджуючи складнопідрядні речення з підрядними означальними та додатковими в українських грамотах XIV - першої половини XV ст., зробив висновок про те, що "з усіх типів підрядних речень найбільш поширеними в цілому є означальні та додаткові, що випливає з самих потреб мовного спілкування - з необхідності насамперед і найповніше сповістити про самі предмети (живі й неживі) та явища, про їх ознаки, якості та взаємозв'язки, а потім уже, зазвичай, про різні обставини й умови, в яких ці предмети і явища перебувають" [182, 117]. У сучасній українській мові спостерігається подібна тенденція.
2.1. Суб'єктні фразові номінації
Суб'єктними називаються фразові номінації, що виступають предикативним засобом називання суб'єкта (далі - S) і беруть участь у формуванні семантико-синтаксичної структури речення. Наприклад: Хто хоче бути великим артистом, той не повинен бруднити себе (В. Винниченко, 1991, 292); Бо на світі той наймудріший, Хто найдужче любить життя (В. Симоненко, 2001, 122); Ті, що вибиті, вже не зайдуть далеко, - шпигнула Варка (Є. Гуцало, 1981. 215); Комусь може видатися дивним те, з чого починався архів, але вчений знав, що мусив робити (Л. Куценко, 2003, 155).
Суб'єкт є