РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ МЕНОНІТСЬКИХ КОЛОНІЙ
ПІВДНЯ УКРАЇНИ
2.1. Переселення менонітів на південь України
Менонітство – одна з протестантських течій, яка виділилась з анабаптизму у часи
ранньої Реформації. Меноніти отримали свою назву від засновника цього
релігійного напрямку колишнього голландського католицького священика Менно
Сімонса (1496 – 1561), який створив головний теологічний твір менонітів “Основа
християнського вчення” [368; С. 114]. У 1544 р. назва “меноніст” вперше була
використана графинею Анною Фрисландською в одному з її декретів [370; С. 19]. З
того часу всіх послідовників Менно Сімонса називають меноністами, а нині –
менонітами [316; С. 90]. Менонітський рух поширився у Нідерландах, Германії,
Швейцарії та інших країнах [501; С. 325-326].
Особливості релігійних поглядів менонітів тісно пов’язані з їх життєвим
укладом, правилами спадкування і системою господарювання, тому на початку автор
зупиниться на їх характеристиці [316]. Менонітське віровчення було спрямовано
до ідеалу первісної християнської церкви. Принцип спасіння вірою займав
центральне місце у вченні менонітів. Під час Реформації цей принцип був
спрямований проти основного догмату католицької церкви про спасіння добрими
справами – послугами на користь церкви. Менно Сімонс вважав, що тільки той, хто
увірував у рятівну місію Ісуса Христа, отримував прощення своїх гріхів і ставав
спадкоємцем вічного життя. З Другим пришестям Христа на землю мало відбутися
воскресіння мертвих для Страшного суду. Праведники, до яких меноніти відносили
себе, мали воскреснути для вічного життя в раю, а нечестиві – для вічних мук у
пеклі [269; С. 24. 427; С. 290]. Першою особливістю віровчення менонітів було
їх відношення до таїнства хрещення, яке відбувалося лише над дорослими, які
свідомо відносилися до цього обряду. Другою особливістю було заперечення
присяги і військової служби, відмова від застосування сили. У менонітів
існувало положення про абсолютне відокремлення общинного життя від світського,
вони утримувалися від виконання судових обов’язків та обов’язків державної
служби [263; С. 24. 474].
Релігія як соціальне явище безпосередньо вплетена в етнічну структуру
менонітського соціуму. До сьогоднішнього дня не вирішено питання етнічного
походження менонітів [474; С. 11-31. 510]. Меноніти не мають етноніму, їх
відносять то до німців, то до голландців або до фризів. Фризи і фламандці,
сучасні народи у Нідерландах і на півночі Бельгії, відносяться до
атланто-балтійської групи великої євразійської раси. Фризи розмовляють фризькою
мовою західної підгрупи германської групи індоєвропейської родини, близькою
нідерландській. Фламандці спілкуються південним варіантом нідерландської мови
германської групи індоєвропейської родини [408; С. 483, 486].
Під час нідерландського етапу історії менонітів (XVI ст.) відбувся поділ
менонітів за релігійною ознакою на фризів і фламандців [475; С. 76], фламандці
були суворішими у застосуванні відлучення до відступників і вимагали
встановлення жорсткіших вимог до членів менонітської общини [305; P. 10].
Перехід з однієї групи до іншої до 60-х рр. ХІХ ст. не практикувався і на
початку ХХ ст. був рідким явищем [542; P. 109]. На півдні України фризи і
фламандці мали окремі колонії: жителі 16 колоній у 18 хортицьких селах були
фламандцями, а в колоніях Кронсгартен і Шенвізе – фризами. У Молочанському
окрузі були представники обох гілок, Маріупольський округ населяли лише
фламандці [524].
Взаємозв’язок релігії та етносу призвів до формування менонітської
етноконфесійної спільноти, – етносоціальної групи, ментальні,
культурно-побутові, мовно-етнічні та інші особливості якої були наслідком
політико-територіальної та історико-географічної замкненості на
релігійно-світоглядній основі. Мовою побутового спілкування у менонітів був
платтдейч (нижньонімецький діалект), який мав два походження: етнічне –
швейцарсько-німецьке і лінгвістичне – датсько-німецьке [523, 545].
У середині XVI ст. меноніти оселились на території Західної Пруссії у трьох
вердерах – Данцизькому, Марієнбурзькому, Елбінзькому, у м. Данцигу сформувався
багаточисельний менонітський анклав. На противагу масовим гонінням XVI, а часом
у XVIІ ст., польський уряд підтримував менонітів на території Західної Пруссії,
цінуючи їх господарські успіхи.
З поділом Польщі 1772 р. одна частина менонітів стала підданими Прусського
королівства, інша залишилась на території володінь м. Данцига. Незабаром
почалось обмеження прав менонітів у Прусському королівстві і на території
“Гданської області”. У 80-ті рр. XVIII ст. магістрат м. Данцига видав постанову
про заборону купівлі земель у “Гданській області”. Фрідріх ІІ Великий
(1740 – 1786) з 1780 р. замість рекрутської повинності змусив їх сплачувати
податок на утримання кадетського корпусу, а Фрідріх Вільгельм ІІ (1786 – 1797)
збільшив внески менонітів на користь лютеранської церкви і позбавив права на
придбання землі [427; С. 292-294].
В общині вважалося неможливим дробіння земельних ділянок, бо це призводило до
зниження економічного рівня господарств. Общини використовували грошові кошти
для придбання земельних ділянок для членів громади, яка збільшувалась за
рахунок народжуваності [427; С. 292-293]. Заможні члени общини усвідомлювали
необхідність переселення в державу, де не існувало б жорсткої конкуренції для
їх капіталу. Одночасно загострилось прагнення представників середньої страти
позбутися залежності від своїх заможних братів по вірі, тому що результати
конкуренції менонітського капіталу і прусських поміщиків клалися на їх плечі,
посилилось баж
- Київ+380960830922