РОЗДІЛ 2
ЗАСНУВАННЯ ТА РОЗБУДОВА МОНАСТИРІВ
Монастирі Степової України з давніх часів відігравали велику роль у колонізаційному процесі, духовному та культурному розвитку краю.
В умовах реформування усіх сфер життєдіяльності на сучасному етапі відбувається переосмислення традиційних поглядів на роль релігії і церкви у духовному житті суспільства. Це знаходить відображення у заходах, пов'язаних з відродженням православних храмів і вивченням їх історії. Останнім часом актуальними стали питання про заснування та розбудову монастирських комплексів степової частини України. Перш ніж детально розглянути зазначені аспекти необхідно зупинитися на чинниках, що сприяли освоєнню регіону.
Географічне розташування та природні умови визначили основні багатства цього краю.
З найдавніших часів регіон був ареною напруженої боротьби осілих землеробських племен з кочівниками - скотарями, останніх поміж собою. Через постійну зміну племен і народностей в басейні Сіверського Дінця були втрачені першоджерела з ранньої історії Святогірського Свято-Успенського чоловічого монастиря (з 9 березня 2004 р. - Свято-Успенської Святогірської лаври). Вже в другій половині ХVIІ ст. архімандрит Іоїль і київський митрополит Євгеній не могли відповісти на питання коли саме і ким засновано печерний монастир в Святих Горах над Дінцем [133, с.22-23; 168, с.14; 281, с.93]. Та й найперший архівний документ Святогірського монастиря - Синодик 1710 р. також замовчує про початковий період його історії [12, від 1, с.110; 293, арк.8].
Враховуючи ці обставини слід звернутися до роздумів директора Харківського єпархіального музею протоієрея П.Г.Фоміна, який допускав, що першозасновником печер в крейдяних горах над Дінцем була доісторична людина - кам'яного чи бронзового періоду [60, №19, с.90]. Дослідник зазначав, що Микольська печерна церква (додаток А) і трапезна (на сучасному другому ярусі четвертої вершини крейдяної скелі) за своїми архітектурно-планувальними особливостями більш давні по відношенню до інших приміщень і використовувалися людиною задовго до появи тут іноків. Фомін вважав, що ці споруди оброблялися дерев'яними чи крем'яними знаряддями [60, №19, с.89]. На жаль, ті аргументи на які посилався протоієрей, зокрема, техніка обробки крейди і конкретні знаряддя праці на сьогодні втрачені і сучасні дослідники не можуть повністю підтвердити аргументацію П.Фоміна.
У 80-х рр. ХХ ст. провели дослідження печерних споруд крейдяної гори і встановили, що Микольський (нині Іоано-Предтеченський) храм спочатку дійсно використовувався як житлове або іншого призначення приміщення. І лише з появою ченців тут влаштували церкву. Це підтверджується наступними архітектурними особливостями: 1) в храмі фактично відсутня вівтарна частина у вигляді апсиди, яка відокремлюється від іншої частини храма передвівтарною перегородкою з дверми та іконами; 2) у середині східної стіни влаштована ніша, а в лівому куті - ніша - жертовник; 3) в центрі храма - масивний крейдяний стовп, який утримує звід і з'єднується арками (романський стиль); 4) крейдяний стовп перекриває приміщення у пристосованому для молиння пункті; 5) храм освітлюється двома невеликими віконцями з кільоватими перемичками, які вирубані у зовнішній - північній частині скелі, що виходила до Дінця; 6) на протилежній, південній стіні, вбудована ніша; 7) ніши аркової форми; 8) основний обсяг церкви квадратований у плані площею 42 м2 [60, №19, с.83-84; 168, с.19-20].
Храмова печера сполучається невеликим, майже прямолінійним переходом з трапезною печерою. Це приміщення знаходиться у самому потаємному й добре захищеному місці крейдяної гори, яке відвернуто від ріки в ущелину. Основний обсяг трапезної квадратований у плані площею 25 м2. В західній стіні зроблено два вікна. Стеля аркової форми.
Історик ХІХ ст. А.Кльованов допускав, що ще до прибуття ченців-самітників ущелини крейдяних скель і природні печери Святогір'я населяли розбійники, які займалися грабунками і кривавим розбоєм [18, с.116].
Привертає увагу гіпотеза дослідника давнини початку ХХ ст. Є.Маркова, яка пов'язує заселення прилеглих до Святогірського монастиря територій з язичниками [168, с.85; 240, с.4; 243, с.4; 244, с.4]. З цього приводу особливу увагу привертає скит св. Арсенія (Святе місце), розташований у логовині, оточений з трьох боків горами, на правому березі Дінця, в полутора кілометрах від монастиря, на місці давнього Святогірського городища. Від городища через монастирський скит до Сіверського Дінця проходить старий шлях. Один з в'їздів городища розгорнутий у бік урочища "Святе місце". Вказана гіпотеза не позбавлена сенсу, бо знайти цей куточок сторонній людині було нелегко. На жаль, не залишилося слідів язичеського вівтаря. Відомо, що у християнські часи тут існували вірування, що за походженням язичницькі. Наприклад, в скиту ріс "святий дуб", існував "святий колодязь". Природу обожнювали саме язичники, вважаючи її творцем, а не створінням.
З давніх часів територія Середнього Подонців'я була складовою частиною землі східних слов'ян. Місцеве населення в основному належало до слов'янського племені сіверян або севрюків, яке заселяло цю територію у VIII-IX ст. Після заснування давньоруської держави - Київської Русі ці землі ввійшли до її складу.
За гіпотезою краєзнавця ХІХ ст. П.Шабельського поява печерного монастиря в крейдяних горах пов'язується з просвітницькою діяльністю Кирила і Мефодія серед народів Хозарського каганату у 858 р. [16, с.291]. Свою версію дослідник обґрунтовує реальною політикою візантійського двору, який намагався втягнути охрещених слов'ян у війну з хозарами і завдяки цьому захистити кордони Візантійської імперії від зазіхань воюючих сусідів [16, с.290].
Після прийняття у 988 р. християнства на Русі, в деяких давніх печерах були засновані православні монастирі. Відкриття монастирів сприяло поширенню християнства. З цього приводу заслуговує на увагу гіпотеза сучасних істориків Д.П.Кравця та В.О.Посреднікова, яка пов'язує виникнення печерного монастирс
- Київ+380960830922