РОЗДІЛ 2
АГРАРНІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Аграрне питання в Росії було одним із найгостріших в соціально-економічному розвитку країни в кінці XIX - на початку XX століття. Реформа 1861 року не задовольнила потребу селян у землі і не знищила до кінця панщинну систему, а тому в аграрному ладі Російської імперії збереглися численні кріпосницькі пережитки, до яких належали насамперед величезні дворянські латифундії, різноманітні форми кріпосницько-кабальної оренди, відробіткового (панщинного) господарства, кабали за відрізки та потрави.
Важливість цієї проблеми обумовлювалась тим, що, за даними перепису 1897 року, селяни складали переважну більшість населення України наприкінці - початку ХХ століття, а саме: у восьми губерніях, крім Таврійської, проживало 21 982 617 осіб, в тім числі: жило в містах - 2 796 025 (12,4%), на селі - 19 186 592 (87,6%); селян нараховувалося 17 186 592 осіб, або 81,1% населення, дворян - 201 900 або 0,9% [247, с. 24, 29].
Для України, як частини Російської імперії, також було властиве переплетіння аграрного питання із залишками кріпосницьких відносин. Саме від них найбільше страждало українське селянство і вело на рубежі ХІХ - ХХ століть активну боротьбу за їх ліквідацію.
Серед численних залишків кріпосництва, найголовнішим було царське самодержавство. Цар зосереджував у своїх руках верховну законодавчу владу і, спираючись на уряд, губернаторів, армію та численний жандармсько-поліцейський апарат, послідовно й неухильно охороняв пережитки кріпосництва, зокрема, поміщицькі латифундії, становість, общинне землеволодіння, які стояли на перешкоді подальшого економічного та політичного розвитку, посилювали гноблення українського селянства.
Іншим головним пережитком кріпосництва було поміщицьке землеволодіння, яке становило економічну основу гноблення селян поміщиками, опору кріпосницьких установ і традицій. Аграрна реформа 1861 року дала поміщикам широкі можливості для зменшення площ селянських земель, виділення їм неповних або дарчих наділів. Широко застосували це право поміщики Лівобережної та Південної України, де, навіть за офіційними даними, відрізали у селян понад один мільйон десятин, що становило майже 28 відсотків загальної площі дореформеного селянського землекористування. У дійсності розмір відрізків був ще 6ільший, особливо на Півдні України, де у дореформені часи селяни часто постійного наділу не мали, а землею користувались "в міру сил кожного" або "без певної міри за вказівкою поміщика". Тут відрізки нерідко становили 50, 60, а місцями навіть 80 та 90 відсотків селянських площ. [196, с. 36]
Лише в Київській, Подільській, Волинській губерніях царський уряд, прагнучи привернути селян на свій бік у боротьбі з польським національним рухом, змушений був закріпити право сільських громад на одержання землі за інвентарним наділом 1847 - 1848 років. В результаті цього загальна площа селянського землеволодіння дещо збільшилась. В дійсності селяни Правобережної України також втратили частину своїх давніх надільних земель. По-перше, хоча й були зроблені згадані вище прирізки, вони були настільки малі, що аж ніяк не могли задовольнити надзвичайно гострої потреби селян у землі. По-друге, далеко не вся земля, відрізана поміщиками з 1848 по 1861 рік, була повернена селянам. По-третє, селянам поверталася земля, як правило, майже непридатна для землеробства.
На нашу думку найбільш об'єктивну оцінку соціально-економічного становища українських селян можна зробити лише на підставі архівних документів, які стверджують, що понад 220 тисяч ревізьких душ в українських губерніях було обезземелено, близько 100 тисяч селян одержали злидарські наділи до однієї десятини на ревізьку душу. Причому, розмір наділу значно коливався в залежності від родючості землі. Найменші наділи отримали селяни Полтавщини, де середня величина наділу в 1877 році складала 6,1 десятини. Тоді як у сухих степах Таврії селяни мали, в тому ж році, пересічно по 23,2 десятини надільної землі. [6, с. 32, 44]
Зменшуючи селянські наділи, поміщики зберігали за собою кращі землі. З цією метою вони повсюди замінили давні селянські наділи гіршими землями, переселили їх на піски та косогори, позбавили лісу, пасовищ, водопоїв та інших угідь, закріпили за собою монопольне право на володіння надрами землі, користування лісами, річками, озерами, випасами, тощо.
Внаслідок ліквідації кріпосного права і тих змін, що відбулися в економіці у пореформений період, дворянство, не вміючи, або не бажаючи вести господарство по-новому, продало частину своїх земель, хоча значні її масиви продовжували залишатися у його володінні.
Підрахунки, зроблені дисертантом за матеріалами доповіді П.А. Столипіна "Всеподданнейший доклад министра внутренних дел с представлением статистических сведений о землевладении, урожаях, площадях посевов и движении населения", поданої Миколі ІІ 26 січня 1906 року, показують, що станом на 1905 рік в Україні налічувалося 44 107 052 десятини придатної для обробітку землі. Приватновласницькі землі становили 20 604 750 десятин, або 46,8% від загальної кількості землі, в тому числі дворянам належало 10 855 003 десятини - 24,5%. Надільні землі складали 20 127 451 десятину (45,8%), казенні - 1 740 749 десятин (4%), удільні - 268 969 десятин (0,5%), землі, що належали церкві, містам, різним установам - 1 365 031 десятина (3%) [Підраховано дисертантом за: 6]. Таким чином, дворянське землеволодіння в українських губерніях у 1905 році займало майже чверть усієї придатної для обробітку землі і, хоча й залишалось одним з основних чинників у розвитку сільського господарства, все ж не було всеохоплюючим та пануючим у даній галузі.
Розміри дворянського землеволодіння значно відрізнялися по регіонах України. В Лівобережній Україні переважало дрібне дворянське володіння: від 100 до 500 десятин. У Чернігівській губернії воно складало 84,3% від усіх поміщицьких маєтків і становило 15,7% дворянських земель. В Полтавській губернії відповідно 83,2% волод