РОЗДІЛ 2
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ І ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ
2.1. Правове становище
Російська імперія була однією з найбільш багатонаціональних країн світу, яка
об’єднувала понад сто націй та народностей. Національна політика царського
уряду була спрямована на зміцнення єдності імперії шляхом денаціоналізації і
насильницької русифікації “інородців”, які становили 57% населення країни.
Управління ними було засноване на рівності усіх перед законом. Як правило,
інородці мало багато привілеїв (наприклад, звільнення від військової
повинності), яких не мало місцеве населення. Але щодо кожного з народів
російське законодавство передбачало певні обмеження та заборони. І найбільше
обмежень і заборон у Російській імперії відчули на собі євреї. Пов’язане це із
існуванням в царській Росії релігійної нерівності, яка розповсюджувалась на
старобрядців, деякі секти та іудеїв, а після 1905 року обмеження залишились
лише для іудеїв.
Розселення євреїв на терені України було нерівномірним. Більш за все їх
нараховувалось в Подільській, Київській та Волинській губерніях – близько 20%
від загальної кількості населення. У губерніях Північного Лівобережжя України –
Полтавській та Чернігівській – єврейське населення становило майже 5% від
загальної чисельності населення. Загалом на межі XIX – XX століть в Україні
мешкало близько 2,3 млн євреїв, що становило досить значну частину єврейського
населення Європи [102, c.60 – 61]. Характер розселення євреїв був обумовлений
цілеспрямованою політикою уряду Росії щодо євреїв, а саме – формуванням смуги
осілості. Мета цієї політики – зосередження єврейського населення в західних
регіонах імперії, зокрема в Україні, з одного боку, а з іншого – запобігання
проникненню євреїв у великоруські губернії.
Основні принципи та тенденції політики російського уряду щодо євреїв були
сформовані ще задовго до поділу Польщі та приєднання частини її земель до
Російської імперії. Вороже ставлення до іудейської релігії визначало позицію ще
Московської держави по відношенню до євреїв. Так, за часів Василя III євреям
було заборонено знаходитися у межах держави, навіть якщо мова йшла про
тимчасову поїздку у торговельних справах. Євреї Лівобережної України, яка
входила до складу Московської держави з 1667 р., наштовхувались на різні
обмеження у праві проживання та заняттях окремими видами діяльності. З початку
XVIII ст. спостерігаються поступові зміни у громадській думці щодо єврейського
питання. Але це не позначилося на ставленні до них офіційної влади. Указом 1708
р. їм було заборонено торгувати у роздріб та вивозити за межі держави гроші
[177]. А за часів правління Катерини I та Єлизавети Петрівни були вигнані усі
євреї, які змогли проникнути на територію держави, та поновлена заборона
єврейським купцям приїздити до Росії [149, c.156]. У перші десятиріччя
царювання Катерини II офіційне ставлення до євреїв майже не змінилося. Так, у
грудні 1762 р. був оголошений царський указ, який дозволяв переселятися до
Росії іноземцям, але “крім жидів” [185, c.26].
У маніфесті про приєднання нових земель після першого поділу Польщі у 1772 році
було проголошено збереження усіх прав незалежно від стану та віросповідання
[165]. Цим маніфестом були гарантовані свобода віросповідання та охорона
майнових прав, а різні верстви населення приєднаних територій урівнювалися у
правах з відповідними соціальними прошарками населення Російської імперії. На
думку відомого дослідника Ю.Гессена, таке ставлення до єврейського населення
цього регіону було пов’язане з тим, що влада не могла не звертати уваги на
громадську думку й викликати незадоволення місцевого населення. Катерина II
намагалися хоча б зовнішньо дотримуватися принципів “просвітницького
абсолютизму” [90, c.48].
Після маніфесту 1772 р. було опубліковано ще декілька законів та постанов
стосовно євреїв, але вони не становили єдиної законодавчої бази, яка мала
визначити становище євреїв у Російській імперії. Внаслідок другого поділу
Польщі (1793 р.) та напередодні її остаточного поділу (1795 р.) стало
зрозумілим, що єврейське населення становитиме сотні тисяч осіб й влада
вважала, що воно, буцімто, не сприятиме розвитку міст, а від його економічної
діяльності постраждає місцеве сільське населення. Тому офіційні кола дійшли
висновку, що немає більше можливості дотримуватися принципів рівності й треба
шукати інші шляхи впливу та урегулювання управління цією групою населення
імперії.
9 листопада 1802 р. був заснований перший державний “Комітет для складання
положення про євреїв”, який ще мав назву “Комітет з благоустрою євреїв”. На
засіданнях цього комітету були висловлені думки про рівноправність євреїв:
“...краще й надійніше вести євреїв до досконалості, відчиняючи лише шляхи для
їхньої власної користі, спостерігаючи здалеку .., не застосовуючи ніякої
влади... Як можна менше заборон, як можна більше свободи...” [90, c.76]. Але
проголошені принципи не завадили комітету прийняти низку примусових заходів по
відношенню до євреїв. Так, було обмежено використання мови “іврит” у
документах; до євреїв висувалися особливі вимоги при обранні на міські посади;
євреї виселялися із сіл, їм було заборонено торгувати спиртними напоями,
громадянських прав їм не надавали. Ці обмеження увійшли до “Положення про
євреїв” від 9 грудня 1804 року [185, § 59, с.59], першого систематично
розробленого закону щодо євреїв. Ю.Гессен так писав про цей закон:
“Необхідність реформ єврейського життя була відверто пояснена не важкими
умовами, в яких жили самі євреї, а шкодою, яку вони… завдавали селянам та іншим
обивателям” [22, c.102]. Взага
- Київ+380960830922