РОЗДІЛ 2
ЛІНГВОКОГНІТИВНІ ОСОБЛИВОСТІ ПАРАДОКСАЛЬНИХ ВИСЛОВЛЕНЬ В АНГЛОМОВНОМУ
ХУДОЖНЬОМУ ДИСКУРСІ
На сучасному етапі розвитку лінгвістики мова розглядається як поверхневе
виявлення прихованих, абстрактних, когнітивних механізмів. Мовні форми слугують
лише матеріалом для когнітивних побудов, які утворюються на ментальному рівні
[156, с. 34-35; 174, с. 57] шляхом різноманітних когнітивних операцій,
наприклад, фреймінгу, категорізації, концептуалізації, аналогового перенесення,
концептуальної інтеграції (blending).
На рівні свідомості багато процесів, які відбуваються в людському мозку, як
наприклад, розуміння значення слів і висловлень, установлення ідентичності і /
або розбіжності об’єктів, можуть видаватися простими [160, с. 56], тобто
такими, що, на перший погляд, не потребують багато зусиль для їхньої
реалізації. Таке хибне враження про роботу мислення виникає від того, що багато
базових ментальних операцій, включаючи вищезгадані операції пошуку
ідентичності, схожості та розбіжності об’єктів, протікають на рівні несвідомого
і, як наслідок, не усвідомлюються людиною [134, с. 35; 143, с. 76-77]. Людина
“отримує” лише кінцевий результат, тому часто розуміння здається їй
неочікуваним відкриттям.
Свідомість слугує людині під час прийняття рішення, для концентрації уваги,
запам’ятовування [171, с. 11; 190, с. 5], але багато ментальних процесів
відбувається на несвідомому рівні. “Діяльність” несвідомого в мовленні можна
порівняти з поняттям “іншої логіки” [120, с. 75]. Гумбольдт назвав мовленнєву
діяльність “інтелектуальним інстинктом розуму” [27, с. 157]. Це метафоричне
визначення охоплює як несвідому форму існування, так і теоретичний аспект мови.
Мовленнєва діяльність настільки неусвідомлена й “природна”, що її інколи дуже
важко відрізнити від інших форм “природної поведінки” [96, с. 160]. Завдяки цій
її властивості, “народ підводить усі явища душевного життя під відомі загальні
категорії” [131, с. 156].
Припущення про наявність несвідомого навіть у найпростіших процесах, які
відбуваються в мові, було підтверджено вченими-психологами [144, с. 98; 147, с.
104]. Під час експериментів вони помітили, що в свідомому мовленні завжди
присутній вплив активного несвідомого, яке будується за механізмами та
принципами “іншої логіки” [6, с. 98]. У межах цієї логіки категорії часу,
казуальності та принципу суперечливості функціонують по-іншому [120, с. 69]. Ця
ідея була розвинена сучасними психоаналітиками. Вони довели, що більша частина
нашої мисленнєвої діяльності – несвідома, тобто діє поза рівнем свідомого
розуміння та недосяжна для нього. Іноді свідоме порівнюють із вершиною
величезного айсберга. Когнітивні психологи вважають, що більш ніж 95 відсотків
нашого мислення є несвідомим [180, с. 35]. Без несвідомого, яке формує наше
мислення, не було б свідомої думки. Воно функціонує як прихована сила, яка
впливає на концептуалізацію нашого життєвого досвіду [171, с. 13].
Парадоксальність як особливість людського мислення, знаходячи втілення в
оксиморонах, ПВ, творах із парадоксальним змістом, проявлялася майже в усіх
літературно-поетичних епохах.
Висловлення з парадоксальною сутністю вживалися за часів Античності. Аристотель
описував ці висловлення як такі, що поєднують у собі судження, які виключають
одне одного [1, с. 977]. Проте парадоксальні судження розглядалися як приклади
порушення аристотелівських законів формальної логіки, тобто закону тотожності,
закону суперечливості, закону виключеного третього й закону достатньої
підстави. Логічна суперечливість вважалася аномалією, оскільки, за висловом
Аристотеля, “неможливо, щоб одне й те саме одночасно було й не було притаманним
одному й тому самому в одному й тому самому сенсі” (цитується за [5, с. 3-9]).
Поезія середньовіччя характеризується широким уживанням оксиморонів [9, с.
82-99]. Вони є також характерними для епохи Відродження, що пояснюється
розвитком контрастивного мислення й домінуванням естетичної концепції
амбівалентної фігури й подвійного використання знаку [там само, с. 82-99]. В
англійській поезії та прозі оксиморон зустрічається в усі часи [2, с. 95].
ПВ наявні також і в американській художній прозі, що, на думку деяких учених
[128, с. 8], можна пояснити загальними особливостями американської
гумористично-сатиричної літературної традиції, яка тяжіє до свідомого
перебільшення, гіперболічного та гротескного загострення, алогічності, подекуди
доведеної до абсурду.
Парадоксальна думка, виражена в ПВ, поряд з іншими специфічними рисами,
характеризує також і модерністський художній дискурс [137, с. 25]. ПВ в
модерністстькому художньому дискурсі часто мають іронічний відтінок, що
вможливлює зображення суб’єкта й об’єкта образу одразу з різних точок зору [9,
с. 78]. Уживання ПВ у модерністському художньому дискурсі слугує підвищенню
його семантичного потенціалу й завжди спрямовано на можливого реципієнта [46,
с. 124]. Із породженням у читацькій уяві певного естетичного об’єкта,
формуванню якого сприяють різноманітні елементи дискурсу, зокрема такі
мовленнєві аномалії, як ПВ, у читача викликається певна реакція на введений в
дискурс життєвий світ
[там само, с. 137].
На думку багатьох літературознавців [106, с. 52; 139, с. 9; 183, с. 371-377],
парадокс є типовим для літератури постмодерну. Саме за допомогою таких технік,
як суперечливість, пермутація (permutation), непослідовності та інших,
зовнішній світ є досяжним для інтерпретації у постмодерністському художньому
дискурсі [139, с. 9].
У такий спосіб, ПВ можна вважати доволі загальновживаним мовним засобом, що
доводить їхню присутність у художньо
- Київ+380960830922