РОЗДІЛ 2
МУЗИКОЗНАВЧА СПАДЩИНА ВАСИЛЯ ВИТВИЦЬКОГО
2. 1. Структура та особливості музикознавчої спадщини
Музикознавча праця В. Витвицького в Україні та на еміграції тривала близько 70
літ [25 Бібліографія опублікованих праць Василя Витвицького, складена самим
Автором, вміщена у збірнику: Витвицький В. За океаном. Збірник статей. – Львів,
1996. – с. 120-125. ]. Його публікації присвячені історії української музики,
деяким питанням фольклористики, він працював у ділянках музичної публіцистики,
критики, редакторської діяльності тощо.
Спадщина Витвицького-музикознавця представлена такими жанрами як дисертація,
монографія, підручник, історичний нарис, музично-теоретичні та культурологічні
розвідки, нариси творчості композиторів і виконавців, статті до ювілейних дат,
рецензії, статті на актуальні теми громадського життя, доповіді на музичних і
громадських зібраннях, мемуари, листи. Його праці з’являлися окремими книжками,
у періодиці та збірниках, що виходили в Західній Україні до 1939 року, в УРСР,
Німеччині, США, Франції, Канаді, у незалежній Україні. Як відзначив А.Шуль,
географія наукових і публіцистичних праць музикознавця стосується шістнадцяти
етносів [205]. Хронологія подій в працях В. Витвицького охоплює період від
початків розвитку української музики до кінця ХХ сторіччя.
Тематика писань Витвицького охоплює загальні проблеми розвитку української
музики та її перспективи, творчість окремих композиторів, міжнаціональні
музичні зв’язки та взаємовпливи, фольклор, музику ХХ сторіччя, культурний
взаємообмін, питання соціології музики, утвердження правди про Україну в
друкованому слові та інших засобах інформації, питання професіоналізму,
проблеми національного самоствердження засобами музики, міждисциплінарні
зв’язки музики й поезії, музики і образотворчого мистецтва, стосунки мистецтва
і політики.
Музикознавчу працю Витвицького започаткувала згадана вище університетська
семінарська праця про фортепіанну творчість В. Барвінського (1928) і продовжила
розвідка “Українські впливи у Шопена” (1934) [60, с. 21-26]. До ранніх праць
належать історичні нариси про галицьких українських композиторів-аматорів
ХІХст. – Порфирія Бажанського [60, с. 32-33], Ісидора Воробкевича [60, с.
27-31] та Віктора Матюка [60, с. 42-45], надруковані в газеті “Діло” і в
новоствореному тоді журналі “Українська музика”. Музикознавець окреслює
значення цих композиторів як предтечі наступних поколінь
композиторів-професіоналів і привертає увагу громади до композиторської
творчості та різносторонньої діяльності цих “піонерів” музичного життя Галичини
ХІХ сторіччя [60, c. 45].
Згодом з-під пера музикознавця з’являється оглядовий історичний нарис “Музичне
життя Галичини” (1937) [60, с. 35-38] і, безперечно, під впливом загального
патріотичного піднесення галицького суспільства у зв’язку з повстанням і
коротким існуванням незалежної Закарпатської України з’являється поширена
історична розвідка “Музичне життя Карпатської України” (1939) [60, с. 54-59]. У
праці стверджується думка про фольклор як вираз і чинник національної єдності
всіх українських земель, до об’єднуючого чинника автор також зараховує
українську церковну музику з її зразками, спільними для різних регіонів
України. Автор прослідковує на матеріалі архівних джерел розвиток церковного
співу на Закарпатті та його зв’язок з перемишльською школою. Цікавий висновок
автора на основі вивчення матеріалів про розвиток хорового співу на Закарпатті:
він перший серед музикознавців підкреслює провідну роль закарпатського
вчительства у музичному і національно-культурному пробудженні українського
Закарпаття, на відміну від Галичини, де провідником музичного і культурного
відродження краю було українське духовенство.
Витвицький, поряд з Людкевичем, одним з перших дає музикознавчу оцінку творчого
внеску галицьких композиторів ХІХ ст. в українську музичну культуру, яка
знайшла підтвердження своєї адекватності у музикознавчих дослідженнях наступних
поколінь науковців.
У ранніх статтях музикознавець розробляє тему становлення професіоналізму в
музиці Західної України та накреслює шляхи розв’язання проблеми переходу
української музики в Галичині на професійний шлях і проблеми національного
самоствердження засобами музичного мистецтва. Ці проблеми і шляхи їх
розв’язання будуть пронизувати увесь музикознавчий доробок автора. Витвицький
одним з перших в Галичині висловив думку, що професійна мистецька праця
музиканта повинна бути гідно поцінована суспільством й адекватно матеріально
винагороджуватися.
На становлення методів дослідження Витвицького мали вплив провідні тогочасні
погляди та принципи, вироблені європейською музикологією. На підставі аналізу
праць можемо стверджувати, що він був прихильником поєднання двох підходів до
оцінки музичних явищ – “гносеологічного” та еволюційно-генетичного” (як їх
називає російський вчений В’ячеслав Каратигін) [125]. Водночас слід відзначити,
що його метод включає лише наближення еволюційного підходу при першості
гносеологічного (тобто в основі дослідження лежать властивості, іманентні для
музики як самостійної сфери мистецтва), а основа дослідження і висновки
базуються на максимальній кількості фактів.
Музикознавець окреслює основне тематичне коло своєї майбутньої дослідницької
праці. Для Витвицького головною ділянкою музикознавства стає історія музики, а
предметом і об’єктом досліджень – історія української музики на тлі
соціокультурного й історичного контексту, а також взаємодія української
культури з сусідніми культурами.
Емігрувавши в роки Другої світової війни на Захід, Витвицький опинився за
“
- Київ+380960830922