РОЗДІЛ 2. ТИПОЛОГІЯ І ФУНКЦІЇ ВНУТРІШНЬОГО АДРЕСАТА У ПРОЗОВОМУ ТЕКСТІ
2.1. ТИПОЛОГІЯ ВНУТРІШНЬОГО АДРЕСАТА У ПРОЗОВОМУ ТЕКСТІ
Встановлення типології внутрішнього адресата – актуальна, багатоаспектна
проблема, тісно пов’язана, на нашу думку, насамперед із необхідністю врахування
неоднорідності комунікативної організації різних типів художніх текстів,
відмінних за родовими особливостями (епічних, ліричних, драматургійних ).
Зауважимо: у лінгвістиці розгляд таксономії внутрішнього адресата здійснювався
фрагментарно. Так, мовознавці, зосереджуючи свою увагу лише на окремих аспектах
проблеми, пов’язаної із встановленням типології внутрішнього адресата, вивчали
вказаного антропоцентра односторонньо:
тільки у поетичній площині [ 20 ];
як об’єкта оцінки [178];
у контексті аналізу когнітивних моделей поетичних і прозових текстів [34];
Відсутність комплексного розгляду внутрішнього адресата, неврахування специфіки
його актуалізації у різних типах художніх текстів призвело до виникнення у
мовознавстві окремих лакун, однією з яких є встановлення типології ВА у прозі.
Вперше встановлення таксономії адресата здійснено Почепцовим Г.Г., однак
предметом розгляду дослідника був не художній текст. На основі аналізу
комунікативних взаємодій вчений виділив такі типи вказаного антропоцентра:
власне адресат;
квазіадресат;
адресат-ретранслятор;
непрямий адресат;
співадресат
Так, на думку Почепцова Г.Г, власне адресат – це “особа або група осіб,
якій/яким адресоване висловлювання, що йде від мовця” [133, 11], квазіадресат –
псевдоспіврозмовник, нездатний до рецепції та інтерпретації повідомлення
(насамперед неістота). Адресат-ретранслятор виступає проміжною ланкою між
кодувальником і особою, якій призначене повідомлення. Комунікативне завдання
ретрансляції, на думку дослідника, полягає у передачі інформації через
посередника в умовах, коли безпосередня інтеракція неможлива (дистантність
співрозмовника або соціальна неприйнятність і недоцільність спілкування із
ним)[133]. Непрямий адресат – це слухач, на якого ілокутивна мета адресанта
спрямована імпліцитно. Співадресатам “притаманний у комунікативному плані
тотожний статус” [133, 16], бо вони є об’єктами однієї спільної інтенції
кодувальника.
Із проблемою встановлення таксономії того, кому адресується повідомлення, тісно
пов’язане дослідження Холодовича А.А. “Про типологію мовлення” [182]. На основі
вивчення особливостей взаємодії адресанта і адресата вчений делімітує п’ять
ознак ідентифікації комунікативного акту: засіб вираження, комунікативність,
орієнтованість, квантифікативність, контактність. Важливим у вказаному
дослідженні є ґрунтовний аналіз репрезентацій адресата, який може бути
присутнім, відсутнім; безпосереднім, опосередкованим; контактним, дистантним;
актуалізуватися у монолозі чи діалозі; різнитися кількістю [182].
Вперше детальну типологію внутрішнього адресата на матеріалі художнього тексту
(поетичного) здійснила Безкровна І.О. [20]. Дослідниця виділила такі
актуалізації антропоцентра, до якого спрямоване мовлення співбесідника:
адресат, тотожний адресантові; безпосередній адресат; метонімічний адресат;
зовнішній адресат на позиції внутрішнього.
Проблема встановлення типології того, кому адресується повідомлення, частково
розглядалась у результаті вивчення комунікативно-функціональних і семантичних
особливостей речень оцінного типу у сучасній англійській мові [178].Так,
Федотова О.І., досліджуючи адресата, аналізує такі його маніфестації:
експліцитний (прямий, непрямий), імпліцитний (включений, виключений, включений
непрямий).
Однак з огляду на особливості прозового тексту, що характеризується наявністю
оповідної частини й інтеракційної, вирізняється тяжінням до комунікації в
системі “Я – ВІН”[98], проектує ускладнення внутрішньої комунікативної
структури (оповідач – читач, персонаж – читач, персонаж – персонаж) [ 52; 91],
відзначається підпорядкованістю діалогу авторській оповіді [62], класифікація
внутрішнього адресата у вказаному типі тексту вимагає окремого розгляду.
В основу дослідження таксономії ВА ми кладемо типології адресатів Почепцова
Г.Г. та Безкровної І.О., доповнюючи їх.
Виділяємо такі типи внутрішнього адресата у прозовому тексті.
За місцем актуалізації :
а) адресат, актуалізований у наративі;
б) адресат, актуалізований в інтеракційній частині.
На думку окремих дослідників, зокрема Падучевої О. В., “у наративі в його
основному, описовому, корпусі внутрішній адресат у нормі відсутній…” [124,
209]. Однак, як показують результати дослідження, ВА може актуалізуватися не
лише у діалозі (полілозі, монолозі) прозового тексту. Хоча внутрішній адресат,
репрезентований у наративі, і відрізняється від того, кому адресоване мовлення,
в інтеракційних сегментах, все ж не можна констатувати факт відсутності актів
адресації у так званому описовому корпусі художньо-образної площини. Незважаючи
на те, що оповідь завжди подається крізь призму гомо-або гетеродієгетичного
наратора, у ній теж простежуються внутрішньоадресатні міти. Так, репрезентація
внутрішнього адресата у наративі уможливлюється внаслідок:
повного розщеплення суб’єкта нарації на оповідача і персонажа чи розповідача і
персонажа. Наприклад:
Коли він необережно запитав її: будемо спати? Вона перелякано замотала головою,
а потім почала перестелятися на верхній полиці [25, 27].
внаслідок неповного розщеплення суб’єкта нарації на оповідача і персонажа.
Наприклад:
Мирон розуміюче захитав головою:авжеж, дружина вимагає від свого професора
дотримуватися настанов лікаря. Але, любий докторе, педантичний нагляд Вашої
жінки завдає хворому серцю куди більше шкоди, як кілька грамів кофеїну та
коньяку [27, 29].
внасл
- Київ+380960830922