РОЗДІЛ 2
СТАРОСЛОВ’ЯНСЬКІ ЗАПОЗИЧЕННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ XIX СТОЛІТТЯ ЗА
СЕМАНТИЧНИМИ ОЗНАКАМИ
2.1. Завдання розділу та принципи подачі матеріалу
Завдання цього розділу – відповісти на запитання: що було запозичено зі
старослов’янської мови і як усе це засвоювалося українською мовою – у повному
семантичному обсязі, звуженому чи, навпаки, розширеному, а можливо, й з
переосмисленим значенням. Інший комплекс питань пов’язаний із з’ясуванням мети
запозичення, окреслення функціонального статусу старослов’янських елементів у
лексичній, а почасти й фразеологічній системі нової української літературної
мови, яку в той період було сформовано й закріплено в мові художньої
літератури.
Вивчення функціонального статусу старослов’янізмів у мові української художньої
літератури передбачає передусім встановлення корпусу запозичень, що й здійснено
нами на основі обстеження художніх текстів, словників мови Т.Г. Шевченка,
Г.Ф. Квітки-Основ’яненка, матеріалів «Словаря української мови» за ред.
Б. Грінченка та «Полного церковно-славянского словаря» Г. Дьяченка. Дані цих
джерел використано з метою виявлення старослов’янізмів викоритовуваних у
художньому стилі XIX ст.
У цьому розділі здійснено розгляд семантичного складу запозиченої зі
старослов’янської мови лексики, яка збагатила словник української літературної
мови, розширила його стилістичні можливості.
Явище запозичення пов’язане з дією зовнішніх чинників розвитку мови. Воно є
відображенням контактів між носіями різних мов, чого у випадку зі
старослов’янською мовою не було – вона ніколи не була засобом комунікації.
Виникаючи під впливом зовнішніх щодо мови факторів, запозичені елементи
вступають у взаємодію із мовними одиницями мови-реципієнта, зазнають змін, що
зумовлені вже внутрішніми чинниками.
Отже, у процесі запозичення відбито взаємодію зовнішніх і внутрішніх законів
розвитку мови. У результаті перетворень під впливом внутрішніх законів
запозичені слова можуть або органічно входити в мову-запозичувач, або
залишатися на її периферії, або бути з часом вилученими з неї. Потрапляючи у
лексичну систему мови, відповідні слова починають відшукувати своє місце,
адаптуючись до нових умов функціонування. Життя запозиченого елемента має
кілька етапів. Так, С.В. Семчинський визначає, по-перше, дифузний стан, за
якого та чи інша одиниця або група слів відшукує місце, яке вона могла б
зайняти. При цьому в мові-реципієнті наявна конкуренція і диференціація значень
запозичених слів щодо «рідних». Іншомовні одиниці з різним оцінним конотатом
або близькі поняття можуть позначати ті самі явища з додатковими відтінками
значення. Наступний етап входження запозиченої одиниці – це її закріплення у
мовній системі – освоєння фонетичне, граматичне й семантичне. Нарешті,
іншомовне слово може розвивати нове значення у приймаючій мові (виникає нова
полісемія, омонімія), а також втрачати асоціативні зв’язки із мовою-джерелом і
навіть зі своїм етимоном [145, с. 8].
Спостереження за семантичним статусом запозичених старослов’янізмів і
порівняння їхнього сематичного об’єму відповідно до даних «Полного
церковно-славянского словаря» Г. Дьяченка з фактами вживання їх у художніх
текстах письменників XIX ст. і фіксацією в словнику Б. Грінченка та словниках
мови творів Т.Г. Шевченка й Г.Ф. Квітки-Основ’яненка дозволяють розподілити
виявлені старослов’янізми відповідно до семантичних процесів, що супроводжували
їх входження в українську мову, на чотири групи:
– запозичення без семантичних змін;
– запозичення з розширенням семантики;
– запозичення зі звуженням семантики;
– запозичення з повним переосмисленням значення.
Кожну з названих груп буде описано за єдиною схемою: спочатку подано лексему в
українському орфографічному оформленні, потім у старослов’янському кирилицею
(іжицею, за сучасною термінологією). Далі – довідка з «Етимологічного словника
української мови»: в 7 т. (перевірено старослов’янське походження слів за
даними 5-ти томів), а решту за матеріалами «Этимологического словаря русского
языка»: в 4 т. М. Фасмера. Після цього наведено старослов’янізм із «Полного
церковно-славянского словаря» Григорія Дьяченка із тлумаченням його значення
(чи значень). Це єдине повне лексикографічне джерело, де зібрано й витлумачено
старослов’янську (церковнослов’янську) лексику. Словник цей за якістю
препарування мовних одиниць не можна порівнювати зі «Словником української
мови»: в 11 т., проте слід віддати йому належне.
Автор словника, без сумніву, був талановитою і працелюбною людиною. Хоча він
здебільшого й не нумерує окремі значення полісемного слова, але ретельно
виписує їх із джерел. Не розмежовано в словнику полісемію й омонімію, але
зробити це не важко. Надзвичайно корисною для нашого дослідження є подача
лексикографом послідовності розвитку значення: від прямого, вмотивованого
старослов’янською чи грецькою твірною основою, до переносних, образних.
Відзначено ним і особливості синтагматики лексеми. Для фіксації факту вживання
в українській мові наводимо статті «Словаря української мови» Б. Грінченка, в
якому зафіксована переважно народно-розмовна мова, проте представлені й
старослов’янізми. Отже, фіксація старослов’янських слів підтверджує факт
використання їх у літературі XIX ст. Важливо, що словник цей подає приклади з
творів авторів, мову яких розглянуто в нашому дослідженні. Після цього наведено
статті зі словників мови творів Т.Г. Шевченка та Г.Ф. Квітки-Основяненка, далі
? приклади з текстів художньої літератури. Завершує таке широке представлення
лексеми аналіз її значень та висновок про можливі семантичні зрушенн
- Київ+380960830922