Розділ 2. Загальна характеристика вищої школи в роки тимчасової лібералізації
тоталітарної системи
Кардинальні зміни, що почалися після смерті Й. Сталіна, полягала, передусім, у
лібералізації всього суспільного життя. Це був час, що увійшов в історію як
період тимчасової лібералізації тоталітарної системи, "відлига” так вдало
визначив Ілля Еренбург процеси, що розгорнулись в СРСР у другій половині 50-х
років - першій половині 60-х років ХХ століття.
Суть того, що відбувалося - поступова відмова від жорстких політичних схем та
ідеологічного тиску. Відмова обережна, неповна, що постійно балансувала на межі
повороту до колишнього.
Імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став ХХ з’їзд
КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Й.
Сталіна, виступив М. Хрущов. Проте гостра критика, яку містила ця доповідь не
зачіпала суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної
природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та незважаючи на всі
недоліки це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який
стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну
перспективу його демократизації.
У березні 1956 року комуністів стали знайомити зі змістом закритої доповіді
М.С. Хрущова на ХХ з'їзді. Монополія правлячої партії на поширення ідей і
інформації зумовила величезну вибухову силу ХХ з'їзду КПРС. Самокритика
партійної верхівки стала поштовхом для духовного розкріпачення суспільства [59
, c. 78].
Ізоляція громадян СРСР від значної частини світової культури і суворе втілення
в життя ідеологічних догм марксизму-ленінізму поступово послабилися, виникала
певна можливість, яка і була частково використана, публічно торкнутися
невідповідності між правдою й істиною та зробити перший крок до нормалізації
суспільного життя знизу. Засудження свавілля Й.Сталіна, визнання тоталітарного
характеру його влади багатьма були сприйняті як заклик до демократизації
суспільства, до відновлення свободи особистості, до можливості, принаймі
комуністам, висловлювати свою думку. Так думали рядові члени партії. Вони були
повні сподівань на корінні перетворення в житті партії і країни, вважали, що
будуть вироблені гарантії, що виключали можливість повторення злочинів,
здійснених Й.Сталіним.
Сучасники, для яких газети і офіційні виступи керівників часто служили єдиним
джерелом інформації про те, що відбувається, намагались побачити за грою слів
натяки на політичні зміни. Прокидалася критична думка, народжувалося бажання
дізнатися більше нового. Але процес духовного розкріпачення в суспільстві
тільки починав формуватися. Існувало немало стереотипів, що заважали реальній
демократизації суспільства. 30 червня 1956 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про
подолання культу особи і його наслідків». Культ особи в цьому документі
трактувався з більш консервативних позицій, ніж у доповіді М.C.Хрущова,
пропонувалося офіційне трактування доповіді і на цьому припинення дискусії.
Таким чином, ХХ з'їзд лише поверхово окреслив проблему. Партія повністю
зберегла контроль над поширенням ідей і інформації. Офіційна установка
передбачала критику культу особи Й. Сталіна, але виключала можливість критики
партії, що зробила культ можливим, підтримуючи протягом десятиріч тоталітарну
систему. Поява «еталона» дозволила партійцям судити, наскільки «ворожий» той
або інший виступ (наприклад, тільки «вороги» могли пов'язувати культ особи з
“недемократизмом самої системи”). [108 , с.110.]
Слідом за постановою був поширений закритий лист ЦК від 16 липня 1956 р. «Про
підсумки обговорення рішень ХХ з'їзду», який вимагав покласти край критиці, що
виходить за рамки регламентованого [69, с.106]. Ці документи, що складали
післяз’їздовський блок, визначали межі можливої критики і висновків із закритої
доповіді, а головне, впроваджували покарання за їхнє порушення. «Не можна
замовчувати те, що мали місце на зборах ряду партійних організацій окремі
антипартійні виступи, у яких під виглядом засудження культу особи ставилася під
сумнів правильність політики партії і рішень XX з'їзду, містився наклеп на
партію і радянський суспільний устрій, лунала критика, що дискредитувала
партійний і державний апарат, подекуди робилися демагогічні заяви, задавалися
провокаційні питання, мали місце висловлювання проти рішень партії з
ідеологічних питань» [105, с.11].
Партійне керівництво було стривожене тим, що доповідь «Про культ особи і його
наслідки» викликала в суспільстві «ідеологічний розбрід». Саме з появою цього
листа майже всі дослідники пов'язують посилення партійно-урядової лінії щодо
опозиційних виявів. Ініційована зверху «соціалістична демократизація»,
унаслідок якої, передусім, повинні були виправлені перегини сталінської
диктатури, викликала ряд ініціатив знизу, які вступили в конкуренцію зі звичною
практикою керівництва. В основі цього процесу було непорозуміння: для одних
йшлося про демократизацію, для інших - про «соціалістичну демократизацію». У
передовій статті журналу «Коммунист» писалося: «Не можна не бачити життєвих
протиріч і конфліктів, що виникають у нашій країні на ґрунті боротьби нового зі
старим. У той же час потрібно давати відсіч усяким спробам ганити радянську
дійсність» [124].
Події 1956 р. у Польщі та Угорщині посилили консерватизм партійного
керівництва, воно вирішило покласти край ідейним «хитанням», закликати до
порядку дуже сміливу інтелігенцію. У грудні того ж року ЦК КПРС звернувся до
всіх членів партії зі спеціальним листом «Про посилення політичної роботи
партійних організацій у масах і припиненні вилазок антирадянських
- Київ+380960830922