РОЗДІЛ 2
СЕМАНТИКА ІМПЕРАТИВА ТА ЙОГО СТАТУС У СИСТЕМІ ГРАМАТИЧНИХ КАТЕГОРІЙ
2.1. Семантична структура імператива
Імператив відрізняється від дійсного способу своїми емоційно-вольовими
значеннями, що зумовлене насамперед функцією, яку виконують дієслова наказового
способу. Ситуацію використання імператива характеризує передусім обов’язкова
наявність мовця = особи, що хоче / не хоче чи дозволяє / не дозволяє (!)
здійснення якихось дій та адресата = особи, якій спрямовано волевиявлення і яка
ці дії здійснюватиме / не здійснюватиме. Неоднозначність акту комунікації
детермінує використання певних граматичних засобів для забезпечення його
успішного перебігу. Внесення імператива в мовлення визначає насамперед бажання
мовця; уживання тієї чи іншої спонукальної конструкції обумовлюють соціальний
статус мовців, їх стосунки, особливості ситуації спілкування. Значеннєвий
діапазон власне імператива доволі широкий: від простої апеляції ‘слухай’ до
категоричного наказу. М.Каранська, наприклад, вирізняє такі типи спонукальних
висловів: 1) пораду; 2) пораду й заохочення; 3) прохання;
4) заохочення; 5) запрошення; 6) прохання з порадою та бажанням; 7) дозвіл;
8) вимогу; 9) розпорядження; 10) пораду й вимогу; 11) прохання й вимогу;
12) наказ; 13) застереження; 14) заборону; 15) заклики, заклики з порадами або
застереженнями; 16) благання; 17) пропозицію [121, с.25].
Імперативні вислови з врахуванням їх прямої залежності від ситуації мовлення
мають доволі широке семантико-стилістичне представлення у мовленні та значний
семантичний простір функціонування. Основне їх призначення – залучення адресата
мовлення до внесення змін у позамовну реальність та різноманітне
функціонально-стилістичне призначення, зумовлене підбором відповідних лексем,
дозволяють мовцеві реалізувати свій намір з урахуванням стосунків, що склалися
між ним та адресатом мовлення, а також позамовних чинників ситуації
волевиявлення.
2.1.1. Мовна модель ситуації волевиявлення.
Комунікативна модель будується як абстрактна формула ситуації мовленнєвого
спілкування, яка включає в себе мовця (адресанта), слухача (адресата), предмет
мовлення й обставини спілкування. Граматичними змінними моделі є Я (мовець –
‘той, хто здійснює це висловлювання’ (М)), з ним пов’язані категорії дейксиса –
“Я” – “тут” – “зараз”, та мета мовлення, що уточнюється за допомогою категорії
інтенції – констатація, питання, спонукання, ЗАРАЗ (Т – ‘той момент, коли Я
роблю висловлення’), ТИ (‘той, до кого мовець Я звертає своє висловлення М в
момент Т’) і т.д. [175, с.39-40]. Обставини спілкування включають форму
спілкування, сферу спілкування, характер стосунків між співрозмовниками. Так
загалом виглядає картина акту комунікації.
Мовна ситуація волевиявлення включає в себе всі компоненти комунікативної
моделі: мовець = особа, яка висловлює волевиявлення, адресат = особа, яка
сприймає заклик, наказ, прохання, застереження тощо і виконуватиме / не
виконуватиме їх, предмет мовлення – власне імператив – дієслова з практично
необмеженим діапазоном лексико-семантичного представлення із відповідно
заповненими актантними гніздами, обставини спілкування = умови, в яких
відбувається акт комунікації, що передається категорією стилістики – регістр,
стиль, жанр спілкування. Поза сферою творення форм наказового способу, на думку
А.Грищенка, перебувають лексеми зі значенням дій або станів неживих предметів
[233, с.375], В.Русанівський зазначає, що зрідка (переважно в поезії) у формі
наказового способу вживають дієслова зі значенням почуттєвого сприйняття,
безособові дієслова [26, с.230]. Стосовно лексико-семантичного наповнення
грамем імператива, то, на думку Р.Новичкової, “неможливе утворення імперативних
форм, якщо ця сема (сема звернення до адресата) суперечить природі адресата,
тобто семантичному оточенню дієслова, вираженого присудком. Заборону на форму
імператива накладає підмет, значеннями якого є неантропоніми та абстрактні
поняття” [171, с.84]. Як вважають О.Бондарко та Л.Буланін, неможливість
утворення наказової форми від певних дієслів може бути спричинена лексичним
значенням дієслова: “У ряді випадків сама дія не носить цілеспрямованого
характеру, не здійснюється за волею суб’єкта, а тому й виключається й
спонукання до такої дії, наприклад: весить, выглядеть, значить, наличествовать
[…]. В інших випадках невживання форми імператива пояснюється тим, що суб’єктом
дії може бути лише предмет, звернення до якого є малоймовірним, а не особа… Не
мають форм наказового способу безособові дієслова…” [49, с.132-133].
Використання тих чи інших мовних засобів для вираження волевиявлення найповніше
відображає соціальний статус співрозмовників [див. 121].
Неможливість розгляду імперативних речень за межами суцільного тексту ще раз
свідчить про їх приналежність граматичним засобам передачі апеляційної мовної
функції, а отже, про особливе семантичне наповнення грамеми дієслова наказового
способу.
Л.Бірюлін та В.Храковський вважають, що модель структури змісту наказового
речення поєднує елементи трьох планів: “1) план прескрипції (=ілокутивний акт),
який включає Прескриптора, Отримувача прескрипції та Виконавця прескрипції; 2)
план комунікації (=локутивний акт), який включає Мовця (=Прескриптора), Слухача
/ Слухачів (Отримувача / Отримувачів прескрипції) та Особу / Осіб, які не
беруть участь в комунікативному акті, тобто 3-я ос. одн. / мн.; 3) план
спричинюваного стану речей (= пропозиційний акт), який як мінімум включає певну
дію Р і її Агенса (= Виконувача прескрипції)” [37, с.6-7]. Такий погляд на
ситуацію мовленнєвого спонукання – включення третьої особи / осіб, які не
беруть участі в спілкуванні,
- Київ+380960830922