РОЗДІЛ 2
ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА ТА УМОВИ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У
ЗВ'ЯЗКУ З ПРИМИРЕННЯМ СТОРІН
2.1. Примирення сторін - альтернативна процесуальна форма звільнення від
кримінальної відповідальності
У вітчизняному законодавстві поняття "звільнення від кримінальної
відповідальності", як зазначає С.Г. Кєліна, остаточно з’явилось у 1958 році, і
було закріплене у ч. 1 ст. 43 Основ кримінального законодавства СРСР та союзних
республік [30, с. 6], але найбільш повна та така, що відповідає основним
принципам права, юридична регламентація цього поняття відбулася при новій
кодифікації вітчизняного кримінального права та значних змінах і доповненнях до
кримінально-процесуального законодавства у 2001 році. У сучасному законодавстві
України з’явився новий вид звільнення від кримінальної відповідальності у
справах публічного обвинувачення – у зв’язку з примиренням обвинуваченого
(підсудного) з потерпілим (ст. 8 КПК та ст. 46 КК України).
Відомо, що підставою кримінальної відповідальності є доведене, у встановленому
законом порядку, вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке містить у
собі склад злочину (ч. 1 ст. 2 КК України), а питання про можливість звільнення
її від кримінальної відповідальності за здійснене настає лише після вчинення
злочину (ч. 1 ст. 44 КК України). Ця позиція законодавця знайшла підтримку і в
юридичній літературі [15, с. 46-47; 17, с. 254-255; 30, с. 7; 123, с. 180-181;
40, с. 89-90]. Наприклад, деякі науковці визнають, що вчинене діяння може бути
злочином лише у мить його вчинення, а в момент розгляду справи втрачає
злочинний характер, наприклад, у зв’язку з втратою суспільної небезпеки [124,
с. 34]. П.Л. Фріс визнає злочином лише ті діяння, які підлягають покаранню,
немає злочину без покарання та покарання без злочину, і зазначає, що
незастосування покарання з будь-яких умов не означає відсутність факту злочину,
який вже вчинено [45, с. 14-15]. Ю.В. Баулін висловлюється на користь тези про
те, що для того, щоб законно застосувати підстави про звільнення особи від
кримінальної відповідальності, необхідне обов’язкове встановлення того факту,
що саме ця особа вчинила злочин [15, с. 51].
В юридичній літературі зазначається, що у кримінальному законі звільнення від
відповідальності передбачається у зв’язку з тим, що в деяких випадках немає
сенсу піддавати конкретну особу кримінальній відповідальності, так як вона,
хоча і є фактично і юридично правомірною, по суті вважається недоцільною [125,
с. 338]. Подібне можливо лише тоді, коли наявні об’єктивні та суб'єктивні
підстави для її звільнення. Такі підстави Т.Т. Дубінін визначає, як конкретні
фактичні обставини вчинення суспільно небезпечного діяння, що в дійсності мали
місце і які характеризують особу правопорушника, але свідчать про невелику
суспільну небезпеку діяння особи, яка його вчинила і, що перевиховання та
виправлення особи можливе і без застосування покарання [126, с. 80]. Зі свого
боку Т.А. Лєснієвські-Костарєва вказує, що як засіб диференціації кримінальної
відповідальності, звільнення повинно прямувати до мети диференціації
відповідальності, не виходити за межі даного процесу, мати своїм предметом
кримінальну відповідальність, суб'єктом - законодавця, а підставою – типовий
ступінь суспільної небезпеки злочину і особи, котра його вчинила [123,
с. 179].
Кримінальна відповідальність і покарання можуть існувати лише в межах
кримінально-правових відносин, що регулюються кримінальним правом [127, с. 44].
Поява цих правовідносин обумовлює дії держави (у особі правоохоронних органів)
по реагуванню на вчинені злочини з метою забезпечення охорони громадян,
відновлення порушених злочином прав і законних інтересів як фізичних, так і
юридичних осіб, і недопущення злочинів у майбутньому. М.І. Бажанов розкриває
суб'єктний склад і зміст вказаних відносин: особа зобов'язана нести
відповідальність за свої дії, але має право, щоб відповідальність
застосовувалася в межах закону, друга сторона - держава має право вжити примус
до особи, який визначається кримінальною відповідальністю, але зобов'язана
використати примус у межах і на підставі закону [128, с. 23-24]. У ч. 1 ст. 2
КК України зазначається, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення
особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину [11], а як
наслідок, покаранню підлягає особа, котра навмисно або з необережності вчинила
злочин [129, с. 25]. Тому притягнення до кримінальної відповідальності особи є
традиційною реакцією держави на злочин. Проте кримінальним законодавством
передбачені і інші, направлені на гуманізацію правосуддя, норми про способи
реалізації кримінально-правових правовідносин, які мають назву альтернативних
засобів вирішення кримінальних справ (а зокрема, і примирення сторін), що
дозволяють припинити такі правовідносини ще до настання кримінальної
відповідальності особи за виконанням певних умов. При цьому злочинний характер
діяння, за яке особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності,
змінам не підлягає - воно є і буде злочином.
З появою різноманітних засобів розв’язання кримінально-правових конфліктів у
сучасному праві виникають виключення і з матеріального принципу невідворотності
покарання, згідно з яким жоден злочин не повинен залишатися без покарання [130,
с. 109], і процесуального принципу публічності [127, с. 198-199], котрий,
зазвичай, потребує кримінального переслідування особи для притягнення її до
відповідальності за кожен злочин. Відповідно, наслідком кримінального
переслідування може бути, як притягнення особи до кримінальної відповідальності
і призначення їй
- Київ+380960830922