Розділ 2
Становлення і розвиток системи екологічного менеджменту транснаціональних
корпорацій
2.1. Регулювання діяльності ТНК у контексті міжнародних екологічних стандартів
Проблема регулювання екологічних аспектів діяльності ТНК загострюється останнім
часом у звґязку із укладанням відповідних міжнародних угод. Як відомо,
відповідно до Кіотського протоколу промислово розвинуті країни повинні
скоротити свої сумарні викиди парникових газів у період 2008-2012 р. не менше
ніж на 5,2 % порівняно з 1990 роком. Найбільші зобов'язання щодо зниження
викидів – на 8% – узяли на себе країни Європейського Союзу: 3 країни –
Австралія, Ісландія і Норвегія можуть збільшити свої викиди на 8, 10 і 1%
відсоток відповідно. Росія й Україна не повинні перевищити викиди рівня 1990
року. Протокол не передбачає зниження викидів для країн, що розвиваються.
Зобов'язання на період після 2012 року Кіотським протоколом не регламентовані і
будуть визначатися додатковими міжнародними угодами. При цьому, якщо викиди
Сторони будуть нижчими, ніж передбачено зобов'язаннями, ця різниця на її
прохання переходить на наступні періоди зобов'язань.
Для набрання Кіотським протоколом чинності його повинні ратифікувати не менше
55 країн, у тому числі країни, відповідальні, принаймні, за 55% викидів СО2
розвинутими країнами і країнами з перехідною економікою в 1990 році. Ця умова
була виконана в листопаді 2004 року після ратифікації протоколу Росією.
Кіотський протокол набрав чинності 16 лютого 2005 року. На кінець 2004 року до
Протоколу приєдналося 134 держави (у тому числі розвинуті країни і країни з
перехідною економікою, частка яких складає приблизно 61,6% емісії вуглекислого
газу цієї групи країн). Зокрема, Протокол ратифікували всі країни ЄС, Японія,
Китай, Індія, Україна (у лютому 2004 р.), Швейцарія, Бразилія, Канада та ін.
Відмовилися брати участь у КП до 2013 р. США та Австралія (додаток Б).
Ілюструючи сказане, можна навести такі приклади державної та комерційної
стратегії. Країни – підписанти Кіотського договору, причому навіть ті, які
оцінюють можливість отримання зиску від торгівлі квотами на викиди CO2, вже
ведуть відповідні консультації та переговори з купівлі-продажу означених квот.
Наприклад, Японія та Росія вже обговорюють практичні деталі двосторонньої
торгівлі CO2. Відзначається, що уряд Росії «запропонував продавати Японії один
мільйон тонн скорочення викидів CO2 щорічно, які необхідні для виконання
Японією зобов'язань за Кіотським протоколом» [246, с.54-86].
Дві країни вже розпочали попередні переговори щодо торгівлі викидами,
зосереджуючись переважно на умовах операції – таких, як податкові пільги. В
рамках цієї домовленості Японія проводитиме налагодження та модернізацію двох
електростанцій на Далекому Сході Росії, результатом чого буде скорочення
викидів парникових газів на цих об’єктах. Між Японією та Казахстаном було
підпсано угоду, “за якою Токіо дозволяється врахувати скорочення викидів ПГ
колишньої радянської країни за власні скорочення, що їх необхідно досягнути за
Кіотським протоколом”. Змістом угоди є положення, за яким «близько 60 тисяч
тонн скорочень викидів CO2 Казахстану щороку будуть зараховуватися Японії
протягом п’яти років, починаючи з 2008 року», що «є першим проектом торгівлі
парниковими газами Японії з будь-якою іншою країною» [54,с.14].
До речі, можна зазначити, що поширюється практика проведення переговорів та
укладання контрактів щодо викидів СО2 між комерційними агентами. Так, відбулося
укладання двох угод між BlueSource та Ontario Power Generation (OPG), двома
передовими компаніями у сфері торгівлі викидами, на 9 млн. тонн СО2
еквіваленту. Причому, «одна з угод на 6 млн. тонн СО2 еквіваленту стала
найбільшою з оголошених угод за всю історію ринку торгівлі парниковими газами»
[59].
Україні неодноразово пропонувалося використати можливості отримання зиску від
продажу квот на викиди парникових газів. Щоправда, акцент на подібну модель
розвитку уявляється неадекватним реаліям господарського розвитку України. Адже
відомо, що її економіка відзначається витратністю та низькими показниками
“екологічності” виробничого потенціалу. Це означає об'єктивну належність
України до числа покупців квот, адже протилежне веде до відмови від
національного виробництва, причому значною мірою виробництва експортного.
Завдання екологізації слід розуміти не як право продажу квот на забруднення, а
як зниження навантаження на навколишнє середовище при максимальному
використанні наявного виробничого експортного потенціалу.
Внаслідок сказаного необхідно глибше розкрити один важливий аспект проблеми,
пов'язаний з дещо неточним, на наш погляд, визначенням цілей технологічної
політики України. Вважаємо, що застосування тези про необхідність “збільшення
частки наукомісткого експорту” може передбачати плутанину понять та підміну
реальних цілей макроекономічного регулювання констатацією лише одного з
можливих наслідків такої політики. Адже метою оптимізації експорту є не стільки
експорт технологій (згадаємо, що саме імпорт технологій ставиться останнім
часом одним з пріоритетів міжнародної економічної політики України), скільки
збільшення в його масі компоненти праці (при зменшенні питомої ваги сировини та
енергоносіїв). Насправді йдеться про завдання розвитку обробної промисловості
та подолання тенденції примітивізації експорту, що висуває пріоритетним
інструментом стимулювання глибокої обробки сировини на національній території.
Щодо високотехнологічних галузей, то розширення експорту їхньої продукції є
дійсно важливим для всебічного розвитку національної економіки, але значення
т
- Київ+380960830922