РОЗДІЛ 2. ДОГОВІР ЛІЗИНГУ ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ЛІЗИНГОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
2.1. Загальна характеристика договору лізингу та порядку його укладення
Як і будь-який цивільно-правовий договір, договір лізингу вважається укладеним,
якщо його сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов
(абзац перший ч.1 ст. 638 ЦК України). Важливе значення для укладення та
належного виконання договору лізингу відіграє з’ясування його цивільно-правових
характеристик. При цьому, як свідчать результати аналізу законодавства України
(ст.806 ЦК України, ст.229 ГК України, ст.1 і 6 Закону про ФЛ) та юридичної
літератури, дослідники сходяться на тому, що договір лізинг є
взаємозобов’язуючим (сіналагматичним), відплатним та строковим
цивільно-правовим договором. Проте залишаються дискусійними питання про те, чи
є договір лізингу дво- чи багатостороннім договором, а також про те, чи існують
підстави кваліфікувати його реальним та/або консенсуальним.
Як свідчать результати ознайомлення з навчальною та науково-теоретичною
літературою, а також із приписами законодавства України питання про те чи є
договір лізингу дво- чи багатосторонній цивільно-правовий договір й до сьогодні
залишається дискусійним.
Нагадаємо, що згідно з ч.1 ст.6 Закону про лізинг передбачалася можливість
укладення договору лізингу як дво- чи багатосторонньої угоди. У зв’язку з цим
окремі автори робили висновок про те, що у такий спосіб законодавець намагався
розв’язати теоретичну проблему шляхом законодавчого закріплення своєрідного
компромісу, відповідно до якого договір лізингу міг бути укладений в формі
двостороннього або багатостороннього правочину (угоди) [341,с.134]. Проте, на
нашу думку, таке законодавче вирішення пов’язане з тим, що згаданий закон
передбачав два види лізингу: оперативний та фінансовий. Відповідно оперативний
лізинг передбачав укладення договору лізингу між лізингодавцем і
лізингоодержувачем, а фінансовий лізинг – між лізингодавцем, лізингоодержувачем
і продавцем.
На сьогодні, згідно з ч.1 ст.806 ЦК України, ч.1 ст.292 ГК України та ч.1
ст.215 КТМ України, сторонами договору лізингу є лізингодавець та
лізингоодержувач. Водночас, згідно з нормами ч.2 ст.1, ч.1 ст.2 і абзацу
другого ст.4 Закону про ФЛ договір фінансового лізингу гіпотетично може
укладатися між: 1) лізингодавцем і лізингоодержувачем; 2) лізингодавцем,
лізингоодержувачем і продавцем (постачальником); 3) лізингодавцем,
лізингоодержувачем, продавцем (постачальником) та іншими особами
(багатосторонній договір фінансового лізингу). Проблема ускладнюється й тим, що
від обрання однієї із зазначених моделей договору лізингу напряму залежить
відповідь на питання про те, чи достатньо для укладення, зміни або розірвання
цього договору волевиявлення лізингодавця та лізингоодержувачу, чи необхідне
також додатково волевиявлення інших осіб.
Таким чином, в теорії цивільного права та законодавстві склалося дві основні
концепції, які ми спробуємо узагальнити та проаналізувати з метою вироблення
власного бачення порушеної проблеми.
Концепція двостороннього договору лізингу підтримується багатьма вітчизняними
та зарубіжними дослідниками, зокрема, В. Вітрянським, В. Воробйовим, О.
Івановим, Є. Іщенком, В. Казанцевим, І. Якубівським тощо [91,с.291-292;
95,с.5,9; 134,с.18; 143,с.32-33; 342,с.212; 367,с.128] та аргументується
наступним чином: 1) купівля-продаж і оренда (найм), навіть у разі найбільш
тісного зв’язку між ними, ніяк не можуть утворити третій правочин сторонами
якого були б суб’єкти обох із названих самостійних договорів; 2) сторони цих
договорів не мають жодного права і обов’язку, що належали б усім їм одночасно
та кожному з них окремо, що саме, на їх думку, характеризує багатосторонній
правочин; 3) договір лізингу не може кваліфікуватися як багатосторонній
цивільно-правовий договір, оскільки для нього не характерна спрямованість на
досягнення спільної мети, що відсутня у лізингових відносинах (зокрема, мета
лізингодавця – отримати дохід у формі лізингових платежів; мета
лізингоодержувача – отримати річ у тимчасове користування; мета продавця –
вдало реалізувати належне йому майно).
У свою чергу, прибічники концепції багатостороннього договору лізингу (І.
Лісіменко, І. Решетнік, О. Трофімова, А. Чернусь та ін. [201,с.6-7;
266,с.6-7,19-20; 320,с.14; 348]) висувають на її обґрунтування наступні тези:
1) визнання факту трьохстороннього характеру договору лізингу сприятиме
оптимізації його цивільно-правової конструкції та як наслідок – цілям найбільш
ефективного правового регулювання лізингових відносин з урахуванням потреб
кожного з їх учасників; 2) сторонами договору лізингу є продавець,
лізингодавець та лізингоодержувач, що обумовлено нерозривним характером
відносин між ними та наявністю у них взаємних прав і обов’язків.
Ми притримуємося думки прибічників концепції двостороннього договору лізингу та
пропонуємо також наступні додаткові аргументи на її користь. На нашу думку, для
з’ясування питання про те, скільки саме осіб мають виявити свою волю на
укладення, зміну або припинення договору лізингу, необхідно звернутися до
загальнотеоретичних положень щодо підстав поділу цивільно-правових договорів на
дво- чи багатосторонні для того, щоб відповісти на питання чому в певних
випадках законодавець формулює визначення відповідного договору як дво- чи
багатостороннього. Відзначимо, що вітчизняна доктрина цивільного права нажаль
не містить ґрунтовних досліджень порушеної проблематики. Дослідники, як
правило, обмежуються вказівкою на те, що певний договір є двос
- Київ+380960830922