РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИКА ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ЩОДО РОЗВИТКУ
ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
НА ЛІВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ
2.1. Вплив органів державної влади на розвиток історико - краєзнавчого руху
Для розвитку історико-краєзнавчого руху в другій половині ХІХ – на початку ХХ
ст. важливе було ставлення тогочасних офіційних кіл до цього процесу.
Бурхливий соціально-економічний розвиток, який відбувався в українських
губерніях у складі Російській імперії в другій половині XIX – на початку XX
ст., супроводжувався проведенням численних реформ, котрі, в свою чергу, вносили
досить суттєві зміни в життя суспільства. У країні спостерігалось піднесення у
розвитку різних напрямів культури. Це вимагало від урядових кіл остаточного
визначення свого відношення до цього процесу, а також впровадження відповідної
офіційної політики щодо всіх напрямів культуротворчого розвитку.
В той же час, не можна говорити про існування якоїсь спеціальної офіційної
політики, яка б була цілеспрямовано присвячена питанням розвитку історичного
краєзнавства. Були лише окремі заходи загальнодержавних та місцевих органів
влади, здійснення яких, в свою чергу, відігравало або позитивну або негативну
роль у цьому процесі.
Безумовно, одним з важливих факторів, які гальмували розповсюдження
історико-краєзнавчих досліджень, треба вважати різке неприйняття царською
владою будь-яких проявів відродження національної культури українського народу.
Протистояння проявлялось у різних формах, починаючи від ведення політики
жорстких цензурних обмежень щодо видання україномовної літератури, до
відкритого опору діяльності тих представників прогресивних кіл української
інтелігенції, які намагались піднести на вищий рівень національну
самосвідомість українського народу. Одним з багатьох прикладів такого
протистояння є заборона офіційною цензурою в 1894 році видання двох збірок
народних пісень Полтавщини, підготовлених до друку відомим полтавським
дослідником місцевої давнини В.Милорадовичем [343, арк. 55]. Збірки за назвою
“Веснянки і Петрівки Лубенського повіту Полтавської губернії”, “Робочі пісні
Лубенського повіту Полтавської губернії” були результатом кропіткої
дослідницької діяльності цього відомого краєзнавця. В.Милорадович на протязі
1888 – 1892 рр. ретельно збирав народні пісні, частівки та інші приклади
народної творчості з Лубенського повіту, і готував ці матеріали до публікації.
Не зважаючи на свій яскраво виражений етнографічний характер, зібрання
В.Милорадовича були заборонені цензурою за, так зване, “малоросійське наречіє”
рукопису.
Втім, завдяки відсутності прямої заборони чи яких-небудь офіційних обмежень,
спрямованих безпосередньо на розвиток історичного краєзнавства, дослідники
місцевої давнини мали можливість успішно здійснювати свою історико-краєзнавчу
діяльність.
Деякі розпорядження влади, в тій чи іншій мірі, набували історико-краєзнавчого
характеру, з’являються, головним чином, саме на початку XX ст. Так, у 1901 р.
вийшло розпорядження Міністерства внутрішніх справ про збір та доставку
відомостей про історичні пам’ятники, які знаходяться в Харківській губернії.
При цьому рекомендувалося зробити точний перелік всіх вищезгаданих пам’ятників
і належним чином провести їх обстеження. Воно повинно було проводитись за
наступними пунктами:
а) детальний опис пам’ятника;
б) дані щодо того, коли і ким саме цей пам’ятник було збудовано;
в) хто його сучасний власник;
г) які кошти виділяються (якщо це має місце) на дотримання пам’ятника в
належному стані;
д) яка потрібна приблизна сума на реставрацію;
є) малюнки, плани чи фотографічні знімки пам’ятника [344, арк. 1].
Не залишились поза увагою загальнодержавних органів влади також такі важливі
історико-краєзнавчі осередки, як архіви. Так, на початку ХХ ст. Міністерством
внутрішніх справ були розіслані до губернських статистичних комітетів запити
щодо стану архівів в тій чи іншій губернії. Ці запити містили спеціальні
анкети, складені Московським археологічним товариством, з багатьма питаннями,
стосовно стану місцевих архівів [345, арк.2].
Крім цього, Міністерство внутрішніх справ залишало за собою право нагляду за
діяльністю вже існуючих і новостворених губернських вчених архівних комісій.
Так у 1901 р. до Чернігівського губернського управління з Міністерства надійшов
характерний запит. Він містив в собі питання щодо Чернігівської вченої архівної
комісії, а саме: який склад комісії, джерела її фінансування, основні напрямки
діяльності, результати цієї діяльності і т.ін.[346, арк. 20].
Головним чином, увага владних структур до розвитку архівної справи в губерніях
була пов’язана з початком державної систематизації всіх існуючих архівів в
імперії, яка активно проводилась урядом на початку ХХ ст. Це, в свою чергу,
відігравало роль одного з важливих факторів, стимулюючих активізацію участі
губернських наукових та громадських кіл у розвитку архівної справи в тій чи
іншій губернії.
Міністерством шляхів сполучення у 1902-му році було надано можливість
пільгового провозу по російській залізничній сітці колекцій археологічних
експонатів до виставки на ХІІ археологічному з’їзді [267, №7271].
У 1903 році Московським Попереднім Комітетом було асигновано 1000 руб. на
проведення у Харківській губернії археологічних та інших наукових досліджень
[347]. У 1908 р. Ученим Комітетом ХІV археологічного з’їзду в Чернігові було
розроблено спеціальну програму щодо збереження та охорони стародавніх
пам’ятників в губерніях Російської імперії. Передусім, ця програма була
складена на основі низки правил збереження подібних пам’ятників, запропонованої
Міністерством внутрішніх справ [348, арк.11,12]. Зокрема, вон
- Київ+380960830922