розділ 2.1). Природно, що в ПМ сама ритміко-інтонаційна структура вірша, на противагу мові прозових текстів, зумовлює вживання відносно недовгих, а отже - здебільшого простих за будовою речень. Однак якщо відійти від суто формальних ознак і проаналізувати змістовий, комунікативний аспект тексту віршів, то стане очевидним, що складних речень у Стуса мало б бути значно більше, ніж 44%, але значну частину "потенційно складних" речень у кінцевому поетичному тексті реалізовано шляхом парцеляції єдиного висловлювання: вони мають вигляд послідовностей окремих, переважно простих за будовою й часто - граматично та семантично неповних, еліптичних речень, при цьому між реченнями в межах цих послідовностей простежується наявність дуже тісних смислових зв'язків.
Інакше кажучи, зіставлення графів синтаксичних структур і відповідних їм речень поетичних текстів Василя Стуса в багатьох випадках демонструє незбігання першопочаткових, потенційно очікуваних для емоційно нейтрального мовлення висловлювань та кінцевої їх реалізації в тексті у формі інтонаційно й пунктуаційно відокремлених синтаксичних одиниць - речень.
Явище парцеляції мовленнєвого потоку - насамперед в усному мовленні, а відтак - у мові художніх творів - входить до числа найвиразніших ознак експресивності синтаксису. Попри те, що це питання не можна віднести до кола маловивчених (принаймні, більшість дослідників експресивного та поетичного синтаксису так чи інакше торкалися проблеми впливу парцеляції на формування синтаксичної специфіки тексту - див., зокрема [2; 177; 191]), досі не існує ні усталеного визначення парцеляції, ні одностайності в розумінні характеру й природи цього явища. Переважно це пов'язано з розбіжностями у розумінні таких понять, як мова і мовлення та, відповідно, їхніх одиниць. Академічна "Граматика сучасної російської літературної мови" розглядає парцеляцію як "таке членування (інтонаційне, часто - і позиційне), вичленення словоформи чи словосполучення, за якого цей вичленований і винесений у кінець елемент набуває інтонаційного контуру та інформаційного навантаження самостійного висловлювання" [48, 297-298]. Як "зумовлене комунікативною інтенцією мовця членування висловлювання на дві й більше частин" розуміє парцеляцію і Н. К. Філонова [185, 5]. Натомість Ю.В.Ванников дає таке визначення парцеляції: "...спосіб мовленнєвого членування єдиної синтаксичної структури (речення), за якого дана синтаксична структура втілюється не в одній, а в кількох інтонаційно-смислових мовних одиницях (фразах)" [28, 11].
На нашу думку, парцеляція безумовно належить до явищ мовлення: мовленнєвого подрібнення, розчленування зазнає насамперед висловлювання, продукуючи кілька парцельованих висловлювань (парцелятів), які вже в процесі текстуального оформлення надфразової єдності - твору - набувають вигляду окремих, самостійних речень. Отже, казатимемо про парцеляцію висловлювань, а не про парцеляцію речень; термін же парцельовані речення вживатимемо в значенні "речення як продукти парцеляції", серед яких розрізнюємо базове речення (або базову частину речення) і парцелят (один чи більше), який являє собою виділений інтонаційно й оформлений пунктуаційно у вигляді окремого речення, вичленований із початково єдиного висловлювання елемент.
Навіть за першого побіжного ознайомлення зі Стусовою поезією помітна численність проявів парцеляції висловлювань - одна з найхарактерніших рис поетичного синтаксису Василя Стуса, яка значною мірою спричиняється до переважання в його текстах порівняно недовгих речень. Те, що в конкретному фрагменті тексту насправді маємо справу саме з парцеляцією, а не просто з розташуванням поряд повного й еліптичного речень або з випадком застосування приєднувальної конструкції, здатна підтвердити можливість успішного об'єднання парцельованих суміжних речень у граматично й семантично повноцінне речення, тобто фактично відновлення, реконструкції того первісно цілісного висловлювання, яке зазнало подрібнення в тексті. Така реконструкція здійснюється через встановлення (звісно, лише в сенсі лінгвістичного експерименту) відношень підпорядкування між певним словом одного речення і тим словом другого, суміжного речення, яке (слово) мало б бути залежним у цій парі слів за умов цілісності висловлювання, наприклад:
І в два крила - ми летимо далеко -
далеко - далі й далі до села,
де гаснуть гори. Де димлять дерева
("Горить гора. Горить і ліс, і небо..."; див. Рис. 3.1)
Загалом майже 8% речень вибірки можна достеменно визначити як продукти парцеляції потенційно довших речень, тобто неповні речення з розірваним, однак легко реконструйованим зв'язком підпорядкування щодо "материнського", семантично основного речення. Проте ще принаймні така сама кількість речень може бути віднесена до числа парцелятів здогадно, оскільки міжреченнєві зв'язки в цих випадках є менш тісними, а самі речення не мають явних ознак синтаксичної чи змістової неповноти. На можливу наявність тут парцеляції вказують передовсім загальні змістові й комунікативні характеристики фрагментів твору, що мають передумовою саме подрібнення єдиного висловлювання на окремі компоненти, а не щось інше, скажімо, розміщення поряд у тексті кількох коротких односкладових речень; як-от у такому випадку:
Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби... ("Довкола мене - цвинтар душ..."; див. Рис. 3.2)
Найочевидніша мета парцеляції потенційних висловлювань у Стуса - це акцентування, виділення засобами ритму й інтонації певних елементів висловлювання, увиразнення й посилення звучання кожного відособленого компонента.
В.А.Чабаненко називає парцеляцію "одним із найефективніших стилістичних прийомів видобування й передачі емоційної