РОЗДІЛ 2
ІДІОСТИЛЬ СОХРАБА СЕПЕХРІ В ЕВОЛЮЦІЙНОМУ АСПЕКТІ
Перш ніж безпосередньо приступити до аналізу ідіостилю Сохраба Сепехрі в еволюційному аспекті із застосуванням визначеного в попередньому розділі лінгвістичного апарату дослідження, вважаємо за доцільне окреслити в загальних рисах історичний контекст творчості поета, адже без розуміння останнього дослідження будь-якого поетичного ідіостилю не може претендувати на повноту.
2.1. Поетична творчість Сохраба Сепехрі в контексті "нової поезії" Ірану
Як зазначено, Сепехрі був одним з найяскравіших і послідовних представників провідного поетичного напряму іранської поезії ХХ ст. - "ше'ре ноу" ("нова поезія"), який і на сьогодні залишається головним напрямом розвитку і визначає обличчя всієї сучасної іранської поезії. Поетична творчість Сохраба Сепехрі припадає на 50-70-ті роки ХХ ст. Якщо зважити на роки написання першої та останньої збірок поету - "Смерть кольору" у 1952 і "Ми - ніщо, ми - погляд" у 1977 році, стає зрозумілим, що творчий шлях Сепехрі як поета охоплює період у 25 років. При аналізі творчості поета в еволюційному аспекті виразно упізнавані всі явища, що відбувалися в літературному процесі Ірану протягом зазначеного періоду.
Рух за "нову поезію" - "ше'ре ноу" в Ірані починається ще в 20-х рр. ХХ сторіччя. "Нова поезія" - поняття широке і за своїм творчим методом не становить єдиної поетичної школи, адже об'єднує багато груп з різноманітними поетичними ідеалами, поглядами та засадами стилів, прийомів та зображальних засобів. Спільним критерієм, що їх об'єднує, є те, що "ше'ре ноу" пишуть не за канонами класичного віршування - аруза, а вільними, білими віршами, верлібрами [132, с. 118; 52, с. 169]. "Нова поезія", яка спочатку сприймалася як чисто формальне новаторство, що супроводжувалося ламанням традиційної арузної системи, згодом заявила про себе як "особлива світоглядна сутність із своїми естетичними настановами, націленими на розкріпачення творчої індивідуальності поета" [106, с. 83].
Теоретичні засади та головні принципи нової системи віршування сформулював іранський поет і дослідник Німа Юшидж (1897-1960), який виразив потребу часу в оновленні національної поезії, її прагнення до виходу на світову арену, долучення до тієї різноманітності засобів самовираження, що існувала в західноєвропейській поезії у 40-х роках [38, с. 9; 52, с. 156; 132, с. 119]. Німа вважав, що канонізована форма перської поезії стала гальмом для її подальшого розвитку і заважала сприйняттю й адаптації нових методів художнього вираження. Окрім нормативів вільного вірша, він затвердив новий погляд на дійсність (діде тазе) та впровадив нову систему зображальних засобів (бафте тазе) [52, с. 154]. Подолати традиційні канони Німа зміг завдяки зверненню до модернізму. Модернізм як світоглядна і художня система справив великий вплив на розвиток усієї сучасної перської поезії, але велике його поширення почалося в Ірані у 50-60 роки, тобто в роки, на які припадає ранній період творчості Сохраба Сепехрі.
Дослідники літератур Сходу зазначають, що в історії розвитку східних літератур періоду після Другої світової війни виразно видні два періоди: перший - від середини 40-х до середини 50-х років і другий - від середини 50-х до кінця 60-х. Для першого періоду властиві загальне суспільне піднесення й наближення літератури до дійсності, зумовлені величезними змінами у світі після Другої світової війни та постколоніальними процесами на Сході. У другий період активізується інший напрямок: в умонастроях багатьох художників посилюються відчуття розгубленості та відчуженості. Творча інтелігенція, особливо молоде покоління, переживає кризу, спричинену крахом надій на швидку зміну умов існування в постколоніальний період, втратою історичної перспективи та відчуттям розчарування у суспільних ідеалах. В деяких літературах цього часу посилюються заклики до розриву з власними культурними традиціями, що сприяє орієнтації молодих авторів на естетичні принципи західного модернізму, зокрема, засади екзистенціалізму. Модерністська естетика, в якій особливе місце займає екзистенціальне бачення світу, породила великий потік творів з домінантним мотивом роз'єднання. З'являється новий спустошений герой, який існує на межі буття й небуття, у деякому ірреальному світі, замкненому егоцентричному колі страждання від власного безсилля і самотності. Модернізм і авангардистські естетичні принципи були сприйняті на Сході після того, як пройшли ґрунтовне шліфування на Заході, так би мовити, у готовому вигляді. Тому східні поети інколи ставали ще завзятішими співцями самотності, хаосу і абсурду, аніж відомі метри західного модернізму [51, с. 373-375].
Усі ці явища можна простежити на розвитку літератури Ірану 40-50-х років. У серпні 1941 року закінчився 20-річний період реакції, так званий "чорний період" в історії Ірану, пов'язаний з деспотичним режимом Рези-шаха Пехлеві. З приходом до влади його сина Мохаммада Рези Пехлеві у країні активізується суспільно-політичне життя, починає розвиватися література, основною рисою якої стає тісний зв'язок з процесами, що відбуваються в країні. Ніколи в іранській літературі не ставилися так гостро суспільні й політичні проблеми. У поезії саме прагнення знайти нову, яскраву і образну, форму поетичного мовлення зумовило відхід від застиглих канонів арузу, створення нових законів віршування, яке розпочав Німа Юшидж. У цілому поезію цього періоду можна назвати громадянською.
Літературне життя Ірану другої половини 50-х років являє собою разючий контраст. Державний переворот Загеді 1953 року поклав початок наступу політичної реакції на всі сфери життя. У країні починаються репресії, розправи й страти, періодичні видання, що були осередком прогресивної літературної думки країни, закриваються. Це не могло не відбитися на літературному процесі. Як зазначає В.Б.Кляшторіна, поезія цього часу, відображаючи складні процеси у свідомості людей різних прошарків іранського суспільства, сповнена похмурним песимі