РОЗДІЛ 2.
ВЗАЄМИНИ УКРАЇНСЬКИХ ТА ДОНСЬКИХ КОЗАКІВ У ДОРАДЯНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ.
2.1. Початок формування наукового інтересу до проблеми міжкозацьких взаємин (XVIII - 40-ві рр. XIX ст.).
Просвітницька культура, з якої починалося українське національне Відродження, принесла з собою нові уявлення про пізнавальні та ідейно-естетичні функції історичних знань. Історія перетворилася на вчительку життя для широких верств суспільства, невпинно розширюючи сферу свою практичного застосування. Одночасно відбувалася раціоналізація уявлень про історичний процес, вдосконалення дослідницького інстументарія історика [173, 31].
За словами В. Кравченка, який присвятив свій нарис українській історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIXст.), надетнічний або протонаціональний характер російської державності і культури наприкінці XVIII-на початку XIX ст. створював єдиний простір для російсько-українського зближення. [161, 29] Цей процес знаходив додаткову підтримку у піднесенні почуття слов'янської єдності, що охопило усі без винятку слов'янські народи на початку їхнього національного Відродження [187, 73-84]. Для визначення історичної, культурної, релігійної та політичної спільності східнослов'янських народів відомий вчений-славіст, українець за походженням Ю. Венелін (Гуца) у перший третині XIX ст. застосував поняття "россизму." У основі його лежало загальновизнане у другій половині XIX ст. уявлення про " російський народ " як незлитну і нероздільну єдність українців" ("малоросов", "южан"), росіян ("великоросов", северян"), білорусів та їхніх регіональних різновидів.
Уперше проблема взаємин українських та донських козаків була порушена в історіографії вже ближче до середини XVIII ст., коли відомий російський історик німецького походження Г. Баєр завважив обопільну участь українських та донських козаків у облозі Азова 1637 р. [61, 97].
З джерел запорізької історії XVIII ст. маємо головне - "Историю о казаках запорожских" кн. С. Мишецького, яка з'явилася у середині XVIII ст. Автора її відряджено 1738 р. на Січ "для построения тога до оной крепостного укрепления" [213, 12], і пробув він там до 1740 р. Наслідком його спостережень і була "История о казаках запорожских, как онде издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии нене находятца", яку він написав "от инженерной команды", тобто за дорученням керівництва. Це історико-етнографічна праця, у якій було дано опис топографії та географії Січі, життя і побуту запорожців. Твір зберігся у п'яти списках, усі списки - анонімні, і ім'я автора стало відоме через примітку Рігельмана [229, 138].
У 1760 р. у часописі "Ежемесячныя сочинения к пользе и увеселению служащия" було надруковано статтю російського історіографа, німця за походженням, Г. Міллера, під назвою "Известия о казаках запорожских". Її автор зазначив у примітці, що в основу свого оповідання він поклав звістки, одержані від російського офіцера, що деякий час перебував між запорізьких козаків. Очевидно, Г. Міллер мав на увазі С. Мишецького. Ці відомості Міллер одержав від свого приятеля і приєднав до них ту інформацію, яку мав у себе [213, 15].
Батько російської історіографії В. Татищев уперше в історіографії виводив низових донських козаків від п'ятитисячного загону запорожців, який під керівництвом князя М. Вишневецького ходив під Астрахань, а на зворотному шляху осів у пониззі Дону, заснувавши місто Черкаськ [272, 168-169].
Інший ранній представник російської історіографії І. Болтін сприйняв точку зору В. Татищева про заснування м. Черкаська в пониззі Дону запорізькими козаками [65, 342-343].
Надалі проблема причетності українського етнічного елементу до формування донського козацтва в історіографії порушувалася неодноразово. Так, автор "Історії Русів" - історико- політичного твору кінця XVIII - початку ХІХ ст. - писав, що п'ять тисяч запорожців заснували місто Черкаськ, де, "оставшись они навсегда, жили первее без жен, по примеру Запорожцев, потом, приглася к себе Донских Казаков, в малом числе живших в своемъ городке, называвшемся Донским, на месте нынешняго Донского монастыря бывшем, соединились с ними и переженились, приняв все обычаи тех Казаков, и сделав город сей главным всему войску Донскому, от их и от приходящих к ним одноземцев знатно умножившемуся" [123, 23].
Автор "Истории или повествования о донских казаках..." [228], російський історик-аматор, генерал-майор у відставці О. Рігельман, як зазначається у передмові до його книги, користувався працями інших "російських та іноземних істориків, літописами, матеріалами, давніми дворцовими записками", матеріалами журналу Петра Великого. Сам О. Рігельман "доволі часу, по службі своїй, провів серед Донців, в усе вдивляючись, вслухаючись та вчитуючись" [228, 3].
Коли у 60-ті рр. XVIII ст. тодішнє Військо Донське постало перед очима майбутнього автора "Истории или повествования о донских казаках..." О. Рігельмана, подиву цього проникливого для свого часу дослідника не було меж: донські козаки відмовлялись визнавати себе етнічними росіянами. Те саме спостереже і через півтора століття інший уважний знавець історії Донського краю С. Сватиков ("казаки противопоставляли себя - донцов - россиянам, а Дон - Руси") [241, 97].
"Кпинять, - писав О. Рігельман, - неначе вони від якихось вільних людей, а надто від черкас і горських народів взялися і для того вважають себе природою не від московських людей і мислять тільки обрусівшими, живучи при Росії, а не російськими людьми, із такої їх уяви ніколи себе московськими людьми не називають; не люблять хто їх москалем назве і відповідають на те, що "я не москаль, але руський, і то за законом та вірою православною, а не за природою" [228, 7-8].
О. Рігельман розповсюдив точку зору В. Татищева на ґенезу донського козацтва загалом. Вважаючи добою появи донського козацтва середину XVI ст., він зазначив: "З цих часів і згаданим порядком донські козаки від українських