РОЗДІЛ 2
ОБСЯГ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ЗАГАЛЬНА КЛІНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОБСТЕЖЕНИХ ХВОРИХ
2.1 Обсяг і методи досліджень
Робота виконана у відділенні функціональної діагностики Інституту педіатрії, акушерства та гінекології АМН України. Головними критеріями при розподілі дітей по групах були характер захворювання та його період.
Комплекс функціональних методів дослідження серцево-судинної системи включав електрокардіографію, кардіоінтервалографію, навантажу-вальні проби: кліноортостатичну та велоергометричну, ультразвукові методи дослідження: ехокардіографію, допплерехокардіографію.
Біоелектрична активність серця вивчалась за допомогою методу електрокардіографії (ЕКГ), що є одним з найпоширеніших методів діагностики серцевої патології в педіатричній практиці. Реєстрація електрокардіограм здійснювалася на електрокардіографі у 12 відведеннях за стандартною методикою [87, 115, 156]. Проводився загальноприйнятий в електрокардіографії кількісний і якісний аналіз електрокардіограм.
Крім того, електрокардіографія успішно застосовувалася для моніторингу за хворими на захворювання легень під час їх лікування. Проводилося холтерівське моніторування у 31 хворого на БА та ХБ від 6 до 24 годин спостереження [100].
Серед методів дослідження, які становлять найбільший інтерес для вивчення стану показників вегетативного гомеостазу та вегетативного забезпечення у дітей, є вивчення й аналіз показників варіабельності ритму серця. Використання методів дослідження серцевого ритму в дітей зумовлено високою чутливістю серцевого ритму як індикатора функціонального стану організму, а також тісним зв'язком динаміки серцевого ритму зі змінами в соматичному статусі пацієнта [28, 88, 99, 139].
Функціональний стан вегетативного гомеостазу оцінювали із урахуванням вегетативного тонусу, вегетативної реактивності, стану адаптаційно-пристосувальних механізмів. Вивчення особливостей вегетатив-ної регуляції проводили на підставі аналізу показників нейровегетативної регуляції серцевого ритму і параметрів вегетативного забезпечення за допомогою методу кардіоінтервалографії (КІГ) у сполученні з кліноорто-статичною пробою на автоматизованому комплексі "Cardio". Запис кардіоінтервалограм проводили вранці, натщесерце: спочатку в стані спокою в положенні лежачи, потім - на першій хвилині ортостазу.
Під час аналізу КІГ враховувались такі інтегральні показники: мода (Мо) - значення кардіоінтервала в секундах, яке найчастіше зустрічалося в ряді, характеризувало гуморальний канал регуляції та рівень функціонування системи, амплітуда моди (АМо) - число кардіоциклів, що відповідало значенню моди в процентах, та відображало стан симпатичного відділу вегетативної нервової системи, варіаційний розкид (?Х) - діапазон коливань значень кардіоінтервалів в секундах, який відображав стан активності парасимпатичного відділу вегетативної нервової системи, індекс напруження регуляторних систем (ІН) (ІН = АМо / 2?Х · Мо), який відображав ступінь централізації керування серцевим ритмом. [9, 13, 69, 87, 114].
За допомогою ІН у стані спокою проводилася оцінка вихідного вегетативного тонусу: ваготонія при показниках ІН менше 60, ейтонія при показниках ІН від 60 до 150, симпатикотонія при величині ІН більше 150 [28]. Для характеристики напрямку та ступеню змін функціонування ВНС в момент переходу організму з одного стану в інший проводили виміри ІН у спокої (ІНо) та під час ортопроби (ІН1) та визначався показник вегетативної реактивності (ВР) як їх відношення: ВР = ІНо/ІН1. При цьому виділяли нормальний, надлишковий (гіперсимпатикотонічний) та недостатній його варіанти (асимпатикотонічний) [13].
Ехокардіографія та допплерехокардіографія є інформативним інструментом вивчення внутрішньосерцевої гемодинаміки, що сприяє об'єктивізації її стану [21, 39, 40, 157, 176].
У роботі ехографічні дослідження серця проводили на ультразвуковому сканері "SIM-7000 plus" фірми "Biomedica" (Італія) в одно - і двомірному режимі за стандартною методикою [39, 77, 157]. При цьому найбільш точні та близькі до справжніх розмірів ехокардіографічні показники одержують у довгоосьовій лівошлуночковій проекції при лівому парастернальному доступі [39, 176]. В І стандартній позиції проводився вимір розмірів лівого і правого шлуночків, міжшлуночкової перетинки (МШП) і задньої стінки лівого шлуночка (ЗСлш). Кінцевий діастолічний розмір (КДР) лівого шлуночка (ЛШ) визначався як відстань між ендокардіальними поверхнями МШП і задньої стінки лівого шлуночка наприкінці діастоли. Кінцевий систолічний розмір (КСР) ЛШ визначався як найкоротша відстань між ехосигналами цих структур і вимірювався на рівні піка прямування ЗСлш у систолу. Діастолічна товщина ЗСлш і МШП, діаметр порожнини правого шлуночка (ПШ) вимірювалися наприкінці діастоли. Амплітуда прямування ЗСлш і МШП визначалася як максимальна їх екскурсія під час систоли.
У ІV стандартній позиції проводився вимір діаметра кореня аорти, систолічного і діастолічного діаметрів ПШ і лівого передсердя (ЛП). Діаметр кореня аорти (Ао) вимірювався наприкінці систоли по відстані від нижньої межі верхньої стінки до верхньої межі нижньої стінки аорти. Діастолічний діаметр ЛП вимірювався наприкінці систоли по відстані від задньої стінки аорти до першого ехосигналу задньої стінки передсердя.
Діаметр легеневої артерії (ЛА) вимірювався на рівні її клапана з лівого парастернального підходу в площині поперечного перетину двомірної ехокардіограми. Діаметр правого передсердя (ПП) вимірювався з верхівко-вого підходу в чотирикамерному перетині двомірної ехокардіограми. Усі отримані ехокардіографічні параметри були нормалізовані за площею поверхні тіла (S), м?, розрахованою за таблицями Dubuas.
За результатами проведених ехокардіографічних вимірів здійснювався розрахунок показників центральної і периферичної гемодинаміки [46]. При цьому кінцево-діастолічний (КДО), мл, і кінцево-систолічний (КСО), мл, об'єми ЛШ розраховувалися за формулою L.E.Te