РОЗДІЛ 2
Суб'єкти доказування в господарському процесі
2.1. Поняття та види суб'єктів доказування в господарському процесі
Якщо визначення предмету доказування передбачає вирішення питання про те, що підлягає доказуванню в господарському процесі, то питання про обов'язок доказування - це питання про те, хто і які факти, що входять до предмету доказування, повинен доказувати. Але перш ніж вирішити проблему розподілу обов'язків по доказуванню, необхідно з'ясувати юридичну природу самого обов'язку доказування, питання, яке до цих пір залишається спірним у юридичній літературі.
Правом доказування є можливість надання доказів, взяття участі у їх дослідженні, оцінці, яка гарантується сукупністю процесуальних норм і реалізується самими заінтересованими особами особисто або за допомогою суду відповідно до своїх процесуальних інтересів. При цьому це право реалізується за волею самих заінтересованих осіб.
Обов'язком доказування, на відміну від права, є необхідність здійснення комплексу дій по доказуванню, яка визначається не вибором чи розсудом суб'єкта доказування, а загрозою настання несприятливих наслідків у випадку їх невиконання або іншими засобами впливу: відмовою суду визнати істинним факт, який стверджується стороною, у випадку невиконання обов'язку по його доказуванню, скасуванням рішення суду першої інстанції у випадку невикористання судом усіх можливостей по доказуванню.
Обов'язок по доказуванню виконується шляхом реалізації таких процесуальних прав: право на ознайомлення з матеріалами справи, право на надання доказів та на участь у їх дослідженні, тобто прав по доказуванню.
Специфіка процесуальних відносин у процесі встановлення істини полягає в тому, що про доказування можна говорити одночасно і як про право, і як про обов'язок учасників господарського процесу. Сторона, яка надає докази, реалізує своє право на доказування і одночасно виконує обов'язок по доказуванню, оскільки кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч.1 ст.33 Господарського процесуального кодексу України).
У господарському процесі беруть участь дві сторони з рівними процесуальними правами, кожна з яких має право на отримання законного й обґрунтованого рішення. Сторони відповідно до своїх інтересів поповнюють справу судовими доказами, намагаючись отримати законне й обґрунтоване рішення. Якщо наданих сторонами доказів достатньо для вирішення справи по суті, немає суттєвого значення, хто надавав чи збирав докази, реалізовував право або виконував обов'язок по доказуванню.
Як зазначає Треушніков М.К., обов'язок доказування має подвійний зміст: матеріально-правовий і процесуальний. Матеріально-правовий зміст цього обов'язку складається з того, що у випадку його невиконання зобов'язаним суб'єктом доказування і неможливості отримання доказів самим судом, суд має право визнати факт, на який посилається заінтересована особа, несуттєвим. Із встановленням факту або його запереченням безпосередньо пов'язані матеріально-правові наслідки для суб'єкта доказування. Однак обов'язок по доказуванню має і процесуальну сторону. Невід'ємним компонентом обов'язку доказування виступає надання доказів, яке є ніби процесуальним вираженням цього обов'язку[ 161, c.46].
Процесуальний зміст обов'язку по доказуванню проявляється в діях із надання доказів, відстоюванню своїх тверджень у ході дослідження доказів, тобто в процесуальній діяльності. Господарський суд вимагає надати додаткові докази не будь-якому суб'єкту доказування, а лише тому суб'єкту, на якого покладається обов'язок доказування. Фіксація обов'язку доказування налагоджує суб'єктів доказування на надання доказів, прямо сприяючи дотриманню принципу об'єктивної істини в господарському процесі. Якщо б такого обов'язку не передбачалося законом у відношенні до заінтересованих суб'єктів доказування, то суд був би позбавлений права вимагати від них доказів.
Деякі автори, які висвітлюють питання розподілу обов'язків по доказуванню, визнають, що доказування є юридичним обов'язком (наприклад, С.В.Курильов, М.А.Гурвич тощо). Однак залишається дискусійним питання про те, якими засобами забезпечується цей обов'язок, оскільки в законі прямо не встановлені такі засоби примусу.
Отож господарський суд, як орган правосуддя, займає владне становище. Саме тому він має право вимагати, пропонувати, зобов'язувати учасників господарського процесу надати докази, які необхідні для правильного вирішення спору, тобто він здійснює певний примус. Тому стверджувати, що обов'язок доказування не забезпечується державним примусом, на наш погляд, не можна.
Водночас, інститут розподілу обов'язків по доказуванню в сучасному господарському процесі за своїми характеристиками принципово відрізняється він інституту " тягаря доказування" в буржуазному процесі. Сам термін "тягар доказування" виник у буржуазному цивільному процесі й відображає дійсне становище речей при здійсненні правосуддя в класовому суспільстві. Буржуазні юристи проблему "тягаря доказування" розподіляють на дві: "тягар твердження" і "тягар надання доказів". Під "тягарем твердження" розуміється обов'язок сторони посилатися на юридично значущі факти, встановлення яких необхідно для захисту її інтересів. Сам суд ніяких фактів на обговорення не ставить, оскільки суд покликаний не захищати права, а вирішувати спори про права на підставі наданих сторонами доказів без будь-якої участі у проходженні справи й витребування доказів. Предмет доказування визначається виключно сторонами [140, c.25].
В умовах буржуазного процесу складність твердження дійсно перетворювалася на "тягар твердження". У сучасному ж господарському процесі, як і в радянському цивільному процесі, як правильно визначав С.В.Курильов, "правильна остаточна правова кваліфікація вимог, остаточне визначення кола фактів із точки зору закону, а не тільки тверджень сторони здійснюється судом"[98, c.114].
У буржуазному процесі виключно сто