РОЗДІЛ 2
ОБ’ЄКТ ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Об’єкт досліджень
В ході дослідження було обстежено 131 дитину віком від 12 до 15 років з
діагнозом гострого чи хронічного пієлонефриту. Первинне обстеження
здійснювалось під час перебування дітей на нефрологічних ліжках педіатричного
відділення та на урологічних ліжках хірургічного відділення №2 Вінницької
обласної дитячої клінічної лікарні. Госпіталізація дітей переважно
здійснювалась за направленням нефролога консультативної поліклініки Вінницької
обласної дитячої клінічної лікарні. Контрольну групу склали 35 здорових дітей
відповідного віку і статі.
Діагностика пієлонефриту у дітей, особливо диференціальна діагностика з
інфекціями нижніх сечовивідних шляхів, залишається складною проблемою. В нашому
дослідженні особливу увагу було надано питанню достовірності діагностики
пієлонефриту у дітей. Обстеження проводилось у суворій відповідності з
існуючими стандартами [107, 112], з обов’язковим визначенням у кожної дитини
стану тубулярних функцій. Усім дітям виконувались загальноприйняті в дитячій
нефрології методи клінічного, лабораторного та інструментального обстеження:
загальні аналізи крові та сечі, проби за Нечипоренко, Зимницьким, Ребергом,
рівень добової протеїнурії; біохімічні дослідження крові (рівень сечовини,
креатиніну, цукру, білірубіну, загального білку та його фракцій) та сечі (вміст
сечової кислоти та оксалатів в добовій сечі). Проводилось бактеріологічне
дослідження сечі із визначенням мікробного числа, а в разі виявлення більше
5000 мікробних тіл здійснювалась ідентифікація збудника та визначення
чутливості до антибіотиків. Визначення екскреції з сечею оксалатів проводилось
методом титрування марганцевокислим калієм, визначення сечової кислоти – з
допомогою уніфікованого методу по реакції з фосфорновольфрамовим реактивом.
З інструментально-апаратних методів за клінічними показаннями проводили
ультразвукове дослідження нирок та сечового міхура, інших органів черевної
порожнини. Проводилась радіонуклідна ренографія з J131 гіпураном, з
рентгеноконтрастних методів застосовувалась екскреторна урографія та мікційна
цистографія. Усім дітям, незалежно від клінічних показань, виконувалась ЕКГ з
допомогою 12-канального електрокардіографа, під’єднаного до комп’ютерного
електрокардіографічного комплексу “Cardio” (Україна), який здійснює
автоматичний аналіз ЕКГ. Необхідність суцільного охоплення дослідної групи
ЕКГ-обстеженням була зумовлена тим, що ряд електрокардіографічних показників
необхідні для проведення тестування за О.М. Вейном.
Із специфічних методів дослідження стану вегетативної нервової системи
застосовувались: тестування за О.М. Вейном, перевірка окосерцевого рефлексу
(Ашнера-Даніні), кардіоінтервалографія (КІГ) у поєднанні з кліноортостатичною
пробою (КОП), визначення рівнів ВМК у добовій сечі.
2.2. Методи оцінки функціонального стану вегетативної нервової системи
2.2.1. Визначення вихідного вегетативного тонусу шляхом анкетування.
Тестування за О.М. Вейном проводилось згідно варіанту методики, адаптованого
для дітей (спільні методичні рекомендації групи вчених Московського НДІ
педіатрії та дитячої хірургії на чолі з проф. Н.А. Белоконь та Всесоюзного
центру вегетативної патології у дорослих та дітей (керівник – проф. О.М. Вейн),
затверджені МЗ СРСР) [17, 83]. Методика полягає у заповненні спеціальної
таблиці, в якій перелічені різні клінічні, анамнестичні та
електрокардіографічні ознаки симпатико- та ваготонії. Таблицею охоплені
симптоми з боку шкіри (в тому числі дермографізм), терморегуляції,
серцево-судинної системи, вестибулярного апарату, дихальної системи,
шлунково-кишкового тракту, сечовидільної системи, алергологічного та
психоневрологічного статусу. Анкетування за О.М. Вейном в значній мірі має
анамнестичний характер. Ми з’ясовували наявність відповідних ознак на протязі
останніх 3-х місяців.
За таблицею підраховувалась кількість ваго- та симпатикотонічних ознак. У
здорових дітей допускається до 4-х ваготонічних і до 2-х симпатикотонічних
ознак, що відповідає ейтонії. При нормальній кількості ваготонічних ознак (до
4-х включно) і надмірній (більше 2-х) – симпатикотонічних стверджувалась
наявність симпатикотонії; при нормальній кількості симпатикотонічних і
надлишковій кількості ваготонічних ознак – ваготонії. Коли ж як кількість
симпатикотонічних, так і ваготонічних ознак перевищувала норму, робили висновок
про дистонію. Залежно від співвідношення кількості ваго- чи симпатикотонічних
ознак, що перевищували норму, у випадку дистонії говорили про переважну
симпатико-, ваготонію чи дистонію без явного переважання. Таким чином,
тестування за методом О.М. Вейна дозволяє поділити усіх обстежених за вихідним
вегетативним тонусом на наступні 6 груп:
1. ейтонія;
2. симпатикотонія;
3. ваготонія;
4. дистонія з переважанням симпатикотонії;
5. дистонія з переважанням ваготонії;
6. дистонія без явного переважання.
Статистичний аналіз результатів тестування за О.М. Вейном проводився в 2-х
варіантах – шляхом вивчення відносних (1) та середніх (2) величин. В першому
випадку приймали до уваги кількість обстежених з тим чи іншим варіантом
вегетативного тонусу в певній групі (групах). В другому варіанті аналізувалась
середня кількість ваго- та симпатикотонічних ознак.
Перевірка окосерцевого рефлексу здійснювалась з метою вивчення вегетативної
реактивності. Ми застосовували загальноприйняту методику [19, 121]. Протягом 5
хвилин пацієнт знаходився у стані спокою в горизонтальному положенні. Потім
виконувався підрахунок частоти п
- Київ+380960830922