РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО
ВИХОВАННЯ СТАРШОКЛАСНИКІВ У ІСТОРІЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ
ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХХ СТОЛІТТЯ)
2.1. Сутність правового виховання на сучасному етапі
Правове виховання має особливе значення, адже воно сприяє громадському та
моральному становленню особистості, формуванню дисциплінованості, підготовці
молодого покоління до виконання громадських обов’язків у відношенні до держави,
суспільства, сім’ї. Дуже важливим у цьому плані є визначення понять правового
виховання, правової культури, правової свідомості, правової поведінки тощо. Це
дасть змогу з’ясувати сутність і зміст правового виховання старшокласників,
його цілі, завдання, принципи та систему.
У сучасній педагогічній та юридичній літературі існують різні визначення
поняття «правове виховання». Так, у довіднику «Юридична термінологія» правове
виховання визначається як соціально-правова та педагогічна допомога особі,
передусім молоді, у формуванні правової свідомості та правової культури,
вихованні почуття людської гідності, розуміння соціальної цінності права;
найгуманніший спосіб профілактики правопорушень, подолання явищ і наслідків
правового нігілізму [53, с.120].
Аналіз психолого-педагогічної літератури дозволяє зробити висновок про те, що
серед науковців існує 4 групи підходів до визначення правового виховання.
Прибічники першого підходу (Н.Волкова, В.Головченко, Д.Керимов, А.Міцкевич,
О.Степанов, М.Фіцула та ін.) визначають правове виховання як діяльність
суспільства та держави, що спрямована на формування правомірної поведінки, яка
в перспективі повинна стати звичкою, міцним переконанням такої людини [42; 52;
116; 229; 274].
Другий підхід представлений А.Долговою, Ю.Кобринським, Л.Нечепоренко,
М.Подберезським, О.Скакун, І.Рябко. Зазначені вчені правове виховання
розглядають як організований системний вплив на свідомість і почуття людини з
метою формування в неї правосвідомості, поваги до конституційних норм і
порядку, розвитку умінь, необхідних для виконання норм права, законів і свого
громадського обов’язку [71; 121; 120; 265; 256].
Представники третього підходу (А.Брудний, В.Ягупов) під правовим вихованням
розуміють складний, різноманітний, тривалий процес, який охоплює, з одного
боку, виховну діяльність державних органів і суспільних організацій, що
зобов’язані у відповідності з рішенням уряду проводити цю роботу, з іншого –
діяльність усіх громадян [226; 331].
Четвертий підхід окреслюють О.Дамаскін і В.Зюбін, які вважають правове
виховання сукупністю форм і методів, що в поєднанні утворюють систему впливу на
людей із метою формування високої правової культури, правомірної поведінки,
перетворення правових знань у міцні установки, підвищення соціальної активності
громадян [65].
Усі ці визначення не суперечать одне одному, а дають характеристику правовому
вихованню з різних боків.
На нашу думку, більш повне визначення правового виховання дають представники
першої групи, які правомірно зводять його до цілеспрямованої діяльності, що
передбачає і певну систему впливів, і використання різно-манітних форм та
методів впливу на особистість із метою формування її правової культури та
правомірної поведінки (Н.Волкова, В.Головченко, Д.Керимов, А.Міцкевич,
О.Степанов, М.Фіцула тощо).
Доцільно також звернути увагу й на те, що правове виховання переважна кількість
дослідників розглядає як у широкому, так і вузькому розумінні. У широкому
розумінні воно характеризується як вплив усіх правових факторів суспільного
життя, в тому числі й правової системи, на формування в індивідів і колективів
людей певних правових якостей, що відповідають досягнутому в суспільстві рівню
правової свідомості та правової культури. У вузькому розумінні це –
цілеспрямований, повсякден-ний, систематичний вплив юридичної теорії та
практики на свідомість людей із метою виховання в них відповідного рівня
правової свідомості, культури та зразкової правомірної поведінки [227, с.138].
Протилежної точки зору дотримується М.Галімов, який вважає, що вживання терміна
«правове виховання» в широкому та вузькому значенні створює недостатньо чітку
позицію, не приводить до суворого розмежування понять, веде до того, що за
вихідне береться поняття виховання в широкому значенні, й тому не вдається
показати специфіку виховної діяльності. Виходить, що будь-яка діяльність того
чи іншого органу є виховною, що не відповідає дійсності [47]. Така точка зору
заслуговує на увагу, хоча вона обґрунтована її автором лише частково.
У свою чергу, О.Татаринцева правомірно вважає, що оскільки визначе-ний рівень
правової вихованості як стан, досягнутий суб’єктом, є своєрідним узагальненим
показником його готовності до взаємодії з суспільством, доцільно говорити не
тільки про правове, але й про доправове виховання, яке включає всі види
виховних впливів, у тому числі протиправні, котрі сформували духовні утворення,
що охоплюються полем правової вихованості чи впливають на нього [289, с.10].
Тобто, виділення такої частини як доправове виховання дає можливість
враховувати вікові особливості кожної особистості, поступове надбання нею
право- та дієздатності, різноманітні її статутні та статусні метаморфози. Так,
наприклад, абітурієнт ще не має статусу студента і не зобов’язаний
дотримуватися повною мірою статуту вищого навчального закладу, в який
намагається поступити. Але сам факт прагнення потрапити в даний вищий
навчальний заклад підтверджує визначену законодавчу та статутну обізнаність
абітурієнта, яку він отримує з різних джерел (батьки, знайомі, учителі, засоби
інформації тощо). Часто ці знання не
- Київ+380960830922