РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ ОСВІТИ:
ТРАДИЦІЇ І ПРОБЛЕМИ
2.1. Заходи державних та місцевих органів влади по подоланню кризи загальноосвітньої школи
Суспільно-політичні процеси початку 20-х років ХХ ст. безпосередньо впливали на діяльність загальноосвітньої школи. В цей час йшла боротьба за відбудову народного господарства України і саме тут величезна роль відводилась народній освіті. Відновлення загальноосвітньої школи, загальна спрямованість її діяльності відобразили наявні на той час політичні, соціальні, національні суперечності, відсутність досвіду роботи та цілий ряд процесів і закономірностей розвитку українського суспільства.
До 20-х років ХХ ст. в УСРР втілювалися в життя концепція та модель освіти РСФРР на основі затвердженого на засіданні ВЦВК 30 вересня 1918 р. "Положення про єдину трудову школу РСФРР" [376, с. 133] і Програми РКП(б), прийнятої на VIII з'їзді РКП(б) (Москва, 18-23 березня 1919 р.) [322, с. 47-48]. За даною моделлю освіти в Україні створювалася мережа дев'ятирічних загальноосвітніх шкіл, які поділялись на два ступені: перший для дітей віком від 7 до 12 років (п'ять класів) і другий - для дітей віком від 12 до 16 років (чотири класи). Губернські відділи освіти мали право відступати на один рік від цієї вікової норми. Єдині трудові школи здійснювали суто загальноосвітнє навчання дітей, спираючись на принципи безкоштовного, спільного навчання хлопчиків і дівчаток, обов'язковості відвідування школи дітьми шкільного віку. Над середньою дев'ятирічною школою будувалася вища, яка здійснювала спеціальну (професійну) підготовку і мала два види навчальних закладів - університети і інститути. Зауважимо, що дана модель освіти передбачала формування гармонійно розвинутої особистості.
Проте, цей загальноросійський варіант моделі освіти не враховував національні та економічні особливості України, був далеким від потреб народного господарства і фінансово незабезпеченим в умовах перехідного періоду. Адже, як відмічала V конференція КП(б)У, (листопад 1920 р.) "господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні" [321, с. 75-76]. Після закінчення громадянської війни обсяг промислової продукції, порівняно з довоєнним часом, зменшився майже у 9 разів. Сільське господарство перебувало у стані глибокої кризи. У 1921 р. воно давало одну чверть довоєнної продукції. Внаслідок цього не вистачало хліба та інших найнеобхідніших продуктів харчування. У 1921-1922 рр. на державному утриманні перебували понад 4 млн. голодуючих [399, с. 54;539, с. 11]. Усе це позначилося на закладах народної освіти.
Країна потребувала нових робочих рук для відбудови народного господарства. Саме тому виникла потреба перегляду освітньої політики. Як зазначає дослідник В. Липинський, нове керівництво НКО УСРР в особі наркома Г. Гринька та його заступника Я. Ряппо перебувало під впливом так званої "американської" моделі освіти, яка базувалась на матеріальному концептуальному підході та ідеях прагматизму. Так, у звіті НКО України за 1919 р. вперше зазначалося, що основним напрямком загальноосвітньої системи є на даний період професійно-технічна освіта.
Згодом, 23 лютого 1920 р. на засіданні НКО УСРР Г. Гринько, як нарком освіти піддав критиці систему освіти РСФРР, вказавши на відсутність професійного напрямку. За новою ж схемою освіти УСРР для дітей віком до 15 років запроваджувалася система соціального виховання. В основу організації навчання дітей покладалася не дев'ятирічна загальноосвітня школа, а семирічна, після якої діти повинні були навчатися в професійно-технічних закладах. Школа мала готувати дітей у професійні школи та до праці у народному господарстві. Тобто запроваджувалася рання професійна підготовка з 15-річного віку. При цьому протягом 8 і 9 років навчання у професійних школах поєднувалася загальна освіта із спеціальною.
Власна модель освіти, яка відстоювала суто практичну підготовку фахівців для розбудови зруйнованого господарства, отримала статус офіційної у 1920 році. Вона була схвалена на першій Всеукраїнській нараді з питань освіти (25 березня 1920 р.) і її основні положення були сформульовані в "Схемі народної освіти УСРР".
Нову схему освіти, визначену Г. Гриньком на досвіді піврічної роботи, було затверджено 256 делегатами ІІ Всеукраїнської наради з освіти (серпень 1920 р.).
Так, з 1920-1921 н. р. в УСРР створювалася мережа семирічних трудових шкіл, які поділялись на два концентри- перший (І-ІV класи) з 8 до 12 років і другий (V-VII класи) з 12 до 15 років. На базі семирічки будувалися професійні школи, які давали учням середню освіту та певну спеціальність. Після закінчення професійної школи вони продовжували освіту у вищій школі - в технікумах (3-4 роки навчання) й інститутах (4-5 років навчання). Університети в свою чергу ліквідовувалися.
Серед недоліків української моделі освіти потрібно виділити хибну вимогу заміни школи дитячим будинком. Ця пропозиція базувалася на помилковій оцінці керівництвом НКО УСРР причин безпритульності у країні, рівень якої, на початку 20-х років ХХ ст. в УСРР складав близько 1 млн. дітей, що змушені були жити на вулиці [330, с. 317;455, с. 45]. В одному лише Донбасі, наприклад, нараховувалося близько 40 тис. сиріт [7, арк. 34]. В свою чергу керівники НКО чомусь вважали, що на виховання дитини негативно впливає сім'я, яка нездатна виховати "громадянина Радянської республіки", бо "економічні умови розхитали сімейні устої ...". Ними констатувалося "величезне знесилення родини", в результаті чого "діти не почували підпори в родині, через це вони ... напівсироти" [363, с. 46]. Тому у звіті НКО за 1919 р. констатувалася гостра необхідність "вилучити дітей з-під розкладницького впливу сім'ї і створити систему соціального виховання" [399, с. 52]. Школа мала залишитися переважно в сільській місцевості, де ще була господарноміцною родина. Згодом і тут вона мала поступитися місцем денним дитячим будинкам [363, с. 43].
Ці помилкові положення були опубліков