РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ МЕДИЧНИХ УСТАНОВ ДОНБАСУ
2.1 Стан охорони здоров'я в регіоні на 1920 р.
Дослідження розвитку системи охорони здоров'я в Україні у 1920-х рр. потребує висвітлення та інтерпретації найважливіших чинників та передумов, які зумовили становлення цієї ланки соціально-економічного розвитку суспільства. Значну зацікавленість викликає історичний процес розвитку інфраструктури охорони здоров'я в Донбасі в зазначений період. Важливість дослідження даного аспекту соціальної сфери зумовлюється можливістю використання набутого надбання попередніх років щодо розвитку медичної сфери регіону. Саме у світлі досвіду початкових етапів зародження охорони здоров'я закладені перші спроби створення єдиної державної системи охорони здоров'я в Україні.
Слід відзначити, що важливий і одночасно складний період у становленні й розвитку охорони здоров'я як в Україні в цілому, так і в Донбасі зокрема, хронологічно припадає на 1917-1920-й рр. І хоча даний етап не є предметом нашого дослідження та заслуговує окремого вивчення, усе ж вважаємо за необхідне в рамках історичного дослідження, при висвітленні питань історичної регіоналістики, розглядаючи та аналізуючи питання розвитку інфраструктури охорони здоров'я в Донбасі у 1920-х рр. простежити фундаментальні підвалини даної сфери, тобто стан системи охорони здоров'я в регіоні за той короткий час, коли Україна пережила декілька етапів своєї державності, кожний з яких характеризувався своїми особливостями щодо побудови центральних та місцевих органів управління охороною здоров'я. Перший з них - період правління Української Центральної Ради - охоплював тринадцять з половиною місяців (17 березня 1917 р. - 29 квітня 1918 р.), за які Україна пройшла шлях від частини Російської імперії через національно-територіальну автономію (перший універсал УЦР від 23 червня 1917 р.) до проголошення Української Народної Республіки (третій універсал УЦР від 20 листопада 1917 р.) і її незалежності (четвертий універсал УЦР від 22 січня 1918 р.).
Характерно, що у 1917 р. в Донбасі взагалі була відсутня профілактична робота і це позначилось на подальшому розвитку медичної сфери. Проте одним з перших кроків у період української державності стало створення централізованих органів управління медичною справою. Першим із них стала Крайова лікарсько-санітарна Рада, сформована Українською Центральною Радою. У названий період весь лікарсько-санітарний устрій повинен був базуватись на тих же, напрацьованих громадською медичною думкою, демократичних основах, на яких раніше будувалась земська медицина, основними принципами якої були, зокрема, безкоштовність медичної допомоги, її загальна доступність, профілактичний напрямок, участь громадськості у будівництві системи медико-санітарної допомоги, а в галузі управління-принцип самоврядування, що Українська Центральна Рада і вважала доцільним запровадити на терені автономної України.
Зі зміною політичної ситуації, обумовленої революційними подіями, переходом на окремих територіях влади від УЦР до більшовиків і навпаки, розпочалась поступова ліквідація дореволюційних форм управління медичною справою (губернських та повітових лікарських управ) і створення при виконкомах місцевих Рад медико-санітарних відділів - перших радянських органів управління медичною справою. Тобто, в управлінні медичною справою, а скоріше - медичною допомогою, наступило двовладдя.
Взагалі 1917-1920-й роки характеризуються складною політичною ситуацією в країні, економічною розрухою і повсюдним поширенням епідемічних тифів. Медично-санітарна мережа була майже зруйнованою [147, 161]. Але влада та представники медичної інтелігенції докладали певних зусиль для подолання епідемій.
Слід зазначити, що у галузі охорони здоров'я період її становлення і перших років розвитку був винятково складним. Спадщина, яку дістали молоді органи охорони здоров'я від дореволюційної доби, характеризувалася дуже незадовільним станом міст і сіл Донбасу, невпинним поширенням епідемій висипного тифу та інших інфекційних хвороб, у тому числі й особливо небезпечних, надто слабкою організацією медико-санітарної справи.
У гонитві за прибутками власники різних галузей промисловості Донецького регіону нищівно експлуатували робітників, порушували елементарні вимоги охорони праці й техніки безпеки. Темні і брудні, з важким повітрям і оглушливим гуркотом заводські й фабричні цехи, вогкі, переповнені людьми казарми, бараки, а часто і землянки - типова картина антисанітарних умов праці й побуту робітників того часу. Убогість, майже повна відсутність медичної допомоги створювали сприятливий грунт для поширення хвороб, що були основною причиною високої смертності робітників та їх сімей. Ще важчими були умови праці й побуту шахтарів.
Названі тенденції проте не означали, що доба 1917-1920-го рр. у Донецькому регіоні була етапом продовження закоренілих проблем. Навпаки, спостерігалися перші спроби подолання негативних явищ не лише у вирішенні загальнополітичних та економічних аспектів, але й проблем розвитку соціальної сфери, зокрема охорони здоров'я. Охорона здоров'я та опіка найбільш незахищених суспільних груп, появу яких спричинила Перша світова війна, визнавалися одним із напрямків внутрішньої політики всіх діючих у названий період урядів [105, 63].
Такий стан справ у сфері охорони здоров'я в регіоні вимагав негайного вирішення невідкладних питань. У руслі даного аналізу особливої уваги заслуговують підходи щодо висвітлення передумов, які віддзеркалювали стан соціальної сфери регіону. Одержаний спадок від часів земської та фабрично-заводської медицини свідчив про низку негативних моментів, що характеризувалися слабкою законодавчо-нормативною базою. Спостерігалася невирішеність основних принципів щодо розгортання належної мережі лікувальних установ, нечіткі шляхи розв'язання проблеми медичних кадрів, певна складність існувала і у підборі керівних кадрів. Особливого розв'язання потребували питання боротьби з епідемічними захворюваннями