РОЗДІЛ 2
ПОЗИТИВНО-ПРАВОВЕ ПІЗНАННЯ
2.1 МЕТОДИ ПІЗНАННЯ
Теорія позитивного права є політичною школою юриспруденції. Констатація цього факту зумовлює специфічний підхід до розгляду особливостей позитивно-правового пізнання, і, насамперед, його методології. Методологією цього типу пізнання права є детермінізм, формально-логічна раціональність і релятивізм.4
Розпочнемо з детермінізму, як пізнавального засобу, який застосовують позитивні юристи. Ми вже зауважили, що головна складність проблеми свободи волі: полягає в тому, що при її вирішенні тісно переплітаються теорія і етичні постулати, певні вимоги. Головна вимога полягає в тому, щоб людина була відповідальна за свої вчинки. Як результат, збіг і взаємна заміна понять свободи і відповідальності мають свої вагомі і глибокі підстави.
Яким є ставлення позитивізму до цієї проблеми? Чи зважує він на її складність? Чи бачить він її головне ускладнення?
Позитивізм все приступне людському пізнанню підпорядковує закону причинної зумовленості. Усе, що ми знаємо, має свої причини, хоча б причин цих ми не знали. Уявлення про природну каузальність позитивісти формують за принципом ньютонівської фізичної картини світу, принципом зв'язку причини з наслідком. За певних умов одне явище, яке постає в якості причини, необхідним чином викликає, визначає (детермінує) інше явище - наслідок. Душевний світ таким же чином міцно і в усіх частинах своїх скутий законом причинності, як і світ фізичний. Форма психічної зумовленості інша, але суть та ж. Тут діють причини зовнішні, в формі поштовху і тиску. Там діють причини внутрішні, в формі мотивів. Мотиви можуть не усвідомлюватися. Вони можуть бути невловимі і такими, що не підвладні констатації, але вони завжди є, бо дії без причин не буває. У випадку зіткнення мотивів вибір завжди здійснюється на користь сильнішого мотиву. Але те, що причинно зумовлено, необхідне. Тож, все в психічному житті людини здійснюється необхідним чином, все де терміновано. Свобода принципово неможлива. Якщо ж кожна людина з її волінням є лише перехідним кільцем в єдиному ланцюгу природних причинних залежностей, то тоді багато хто вважає нерозумним і жорстоким покладати на людину відповідальність а її вчинки, замість того, щоб покласти відповідальність на цю саму природну каузальність, яка постає причиною формування цієї людини і прояву її волі. А з цього випливає, що оскільки позбавлено сенсу покладати відповідальність на світову каузальність, якій неможливо завдати ні лиха, ні радості, то взагалі відповідальність мусить бути знищена. Ось до яких висновків доходить позитивізм!
Людина у позитивізмі не має в собі нічого самостійного, вона цілком є утворенням навколишнього середовища, її духовне життя розчиняється без лишку на вплив цього середовища і зумовлені цим впливом психічні переживання. Ці переживання повністю зумовлюють собою людину. Вона - сліпе знаряддя мотивів. І, звичайно, тоді не може мати місце відповідальність людини за свої вчинки. Позитивісти чинять цілком послідовно, заперечуючи свободу волі [72 с. 148-211; 99, с.36-88; 100, с.18-44; 101, с.56-98; 70, с.399-404; 102, с.18-116; 103; 104].
Услід за позитивним поняттям свободи не уміщується в межах детермінізму поняття належного, як дещо специфічно відмінного сущого, детерміністи знаходять в будові світу лише фактичність і природну (каузальну) необхідність. Прибічник свободи вбачає понад сукупністю фактів і наявного пливу подій сферу ідеалу і ідеального зобов'язання. Маючи на увазі ідеал, людське "я" здатне до специфічного переживання " я мушу", яке може розбігатися з наявною реальністю, з природою. Справді, те, що людина визнала за свій обов'язок, може суперечити її емпіричному характеру, може суперечити устрою суспільства, в якому вона живе, і навіть матеріальній природі, що її оточує; одначе, вважаючи себе істотою свободною, людина чинить опір фактичності і заради обов'язку прагне усіма розумними засобами творчо подолати устрій сущого. "Ти мусиш, тож можеш", - ось твердження, в якому Кант виразив владу обов'язку над реальністю, перевагу ідеалу над фактичністю [21, с.110-112]. Таке розуміння обов'язку передбачає свободу. Яким би чином фактичність не чинила опору людині, вона перебуває під її владою, людина в змозі творчо подолати її, і свідомість "обов'язку" є вираженням ідеальної можливості вчинку, яку неможливо відмінити реальним зв'язком подій. Правила, які виражають той чи інший бік вимог ідеалу, суть норми поведінки. Зобов'язання і норми належать до числа очевидних наявних елементів поведінки. Тож, детермінізм не в змозі їх замовчувати. Однак він вкладає в них такий смисл, який і їх перетворює в позначення якого-небудь виду необхідності. У такий же спосіб спрощуються всі цінності і оцінки, зв'язані з поняттям свободи, і перетворюються в різновид природних цінностей.
Дослідники свободи волі впроваджували поняття про свободу волі як про безпричинне воління і підставою цього був той факт, що в нас завжди виникає питання, чи маємо ми право покладати на людину відповідальність за її вчинки і чи в змозі ми розумним чином обґрунтувати це право. Відповісти на це питання ствердно можливо лише в тому випадку, якщо ми визнаємо за окремою особистістю самовизначення, інтелігібельну свободу. Якщо ж відповісти на це запитання заперечно, як це чинить позитивізм, то тоді ми неминуче мусимо негативним чином вирішити проблему свободи волі і відповідальності.
Тож тих засобів, якими володіє наука, не досить, бо вона не в змозі вирішити питання про те, чи є наша особистість первинною субстанційною величиною, що визначає плив подій, а відтак, самий зміст питання примушує нас перейти до сфери метафізики. У метафізиці особистість постає безпричинною субстанцією. Свобода у метафізичному розумінні означає свободу від будь-якої причинної залежності; найглибшим джерелом свободи людини є вона сама, що надає їй змогу владарювати над всіма спонуканнями і визначатися до дії суто зсередини себе. У розумі і волі людини вбачають первинні, доконечні причи
- Київ+380960830922