РОЗДІЛ 2. ФІНАНСОВО-ПОЛІТИЧНІ ГРУПИ ЯК ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ У
КРАЇНАХ ПЕРЕХІДНОГО ТИПУ
2.1. Особливості «перехідного періоду» в державах Центрально-Східної та Східної
Європи: соціально-економічна та політична складова
Держави Центрально-Східної та Східної Європи, починаючи з кінця 80-х років ХХ
століття, перебували на перехідному етапі свого розвитку, який більшість
дослідників ідентифікували як перехід від «адміністративного соціалізму» до
капіталізму. Антикомуністичні революції, що відбулися у цьому регіоні, не були
історично випадковими. Вони стали закономірним результатом неспроможності
соціалізму в економічній, політичній, соціальній та духовній площині.
Політичний транзит, під яким розуміють низку соціальних та інституціональних
змін, проклав шлях заміні авторитарних методів правління демократичними.
Політична трансформація доповнилася економічними змінами, щодо яких доцільно
застосовувати поняття економічний перехід.
Паралельно з вищезазначеними процесами розпочався демократичний транзит –
процес, коли авторитарна система, що існувала раніше, почала демонтуватися і
потім, через фазу конституювання нової демократії, розвинулася до встановлення
і повноцінного функціонування останньої. Причому йшлося не просто про перехід
від тоталітаризму до демократії, а саме від тоталітарно влаштованої держави до
демократично орієнтованого інноваційного суспільства, яке динамічно
розвивається. Основними ознаками такого суспільства, що притаманні на даному
етапі країнам Західної Європи та США, повинні були стати:
а) пріоритет громадянського суспільства, вільне формування та легалізація
різноманітних соціально-економічних та політичних інтересів і об’єднань,
конкуренція як основа існування та розвитку усіх сфер;
б) законодавче закріплення громадянських та політичних прав людини;
в) представницьке правління, правова держава, поділ влади;
г) вертикальна та горизонтальна соціальна мобільність, відкриті кордони між
класами та групами [171, С. 4].
Перших суттєвих трансформаційних змін людство зазнало в часи Великої депресії
1929 – 1933 років (Північна Америка та Західна Європа). Більш потужну хвилю
таких змін розпочав Китай (1978), продовжила Польща (1980) та інші країни
Центральної і Східної Європи (1989). Нарешті, у 1991 році трансформаційні
процеси розпочалися у країнах колишнього СРСР. Сьогодні клуб своєрідного
«соціального трансферу» охоплює понад сто країн світу. При цьому в значній
частині країн, зокрема тих, що є об’єктом нашого дисертаційного дослідження,
було сформовано перехідні (гібридні) режими, які поєднували у собі риси
авторитаризму і демократії.
Теорії «перехідного суспільства», «перехідних режимів» користувалися особливою
популярністю на початку 1990-х років на постсоціалістичному просторі передусім
в державах колишнього СРСР, адже в цілому вони відповідали прагненням нових
політико-адміністративних еліт, посилаючись на об’єктивні труднощі перехідного
періоду, обмежити власну відповідальність за провали реформ, соціальне
розчарування, політичну нестабільність тощо. На думку більшості науковців, для
перехідного типу держави справді характерне тимчасове ослаблення її соціальної
та політичної основи, різноманітні коливання між старою і новою державною
владою, політичним істеблішментом тощо.
Разом з тим слід зазначити, що останнім часом прикладний і теоретичний зміст
транзитологічних моделей був підданий критиці з боку науковців
посткомуністичних країн. Це пов’язано з тим, що, по-перше, класичні
транзитологічні концепції не враховували особливостей предмета трансформації –
посткомуністичного суспільства. Орієнтація до 1989 року транзитологічних теорій
на практику поставторитарних перетворень не враховувала той факт, що СРСР і
країни Організації Варшавського договору являли собою м’який посттоталітарний
тип режиму.
По-друге, єдина попередня умова успіху демократичного транзиту згідно з теорією
Д. Растоу – національна єдність, усвідомлення громадянами своєї ідентичності
тощо [156, С. 6–7] не враховувала багатоскладових явищ у пострадянських
суспільствах.
По-третє, виявилося, що конкурентні вибори як основа змін політичної системи не
дають приводу говорити про реальну демократію. Головним критерієм останньої є
спроможність суспільства контролювати політичні структури безпосередньо та
опосередковано.
По-четверте, транзитологічні теорії не враховували роль нової бізнес-еліти у
формуванні політичної системи, а отже вплив на процеси демократизації
суспільства.
В результаті на постсоціалістичному просторі утворили своєрідні «гібридні
режими», які поєднували у собі набір демократичних процедур та інститутів з
авторитарним стилем організації та функціонування цих інститутів. У 1996 році
американський політолог Л. Даймонд констатував кінець «третьої хвилі»
демократизації, свідченням чого, на його думку, якраз і став перехід низки
країн не до ліберальної демократії, а до проміжних форм політичних режимів
[4].
Важливе питання, яке й досі не отримало остаточного вирішення, тривалість
перехідного періоду. Зокрема, в Російській Федерації ряд дослідників вважали,
що вже у 1998 році завершився перехід від командно-адміністративної системи до
нової економічної, яка мала низку особливостей [122, С. 88]. З іншого боку,
країни колишнього СРСР в основному і сьогодні характеризуються як суспільства
перехідного типу передусім через незавершеність економічних та соціальних
реформ, а також несформованість інститутів громадянського суспільства.
Перехідний період для країн Центрально-Східної Європи, а також його ключові
результати (в основному ці країни досягли пере
- Київ+380960830922