Розділ 2
ГЕОМЕТРИЧНИЙ ПІДХІД ДО ПРОБЛЕМИ СЕМАНТИЧНОЇ ЦІЛІСНОСТІ
2.1. Функціональна реконструкція семантики на континуумі [0,1]
При дослідженні цілісності особистості для нас істотне значення набуває
спадкоємність саме до класичної традиції як у точних науках, так і у
метафізиці. Не відриваючись від неї, обґрунтуємо доцільність моделювання
семантичної цілісності людини як, скажімо, «монади», що розпаковує сутності
світу на континуумі Кантора [0,1]. Гілберт у власному списку 25 математичних
проблем, які визначили напрями розвитку математики XX ст., відвів континууму
перше місце. Вирішення задачі пов'язане з реконструкцією моста між
упорядкованими і не цілком упорядкованими множинами [29, c.24]. Так як ми
цілком переслідуємо мету нашого дослідження, то в ракурсі поставленої
математиками задачі для нас мають принциповий сенс два функціональних плани
каталептичного враження стоїків. Згодом вони дублюються Гуссерлем як пасивний
стан (0, «відображення що осягає» , не цілком упорядкована «ноема» ) і активний
(1 , «схоплювання» , упорядкування ego-cogito-cogitatum). При такому підході,
на підставі положення Налімова про апріорну спресованість змістів світу на
континуумі [0,1], цілісність особистості виявляється не порушеною. Тобто ми
розуміємо під континуумом Кантора «найпростішу одиницю», «точку», що структурує
в собі за термінологією Флоренського й дійсну, і уявну, і напівуявну складові.
Згідно Кузанському, «найпростіша одиниця», згортаючи в собі будь-яку множину,
не розмножується в силу того, що згортає в собі всяку розмноженість… ми бачимо
її у будь-якій множині тому, що множина є лише розгортанням її єдності [91,
c.295]. Що стосується станів «1» і «0», то у монадах їх розрізняв сам Ляйбниць:
«Плинний стан, що обіймає і являє собою множинність у єдиному…є не що інше, як
те, що називається сприйняттям (перцепцією), яку потрібно відрізняти від
апперцепції, або свідомості». І відразу додає: «Діяльність внутрішнього
принципу, що спричинює зміну, чи то переходить від одного сприйняття до іншого,
може бути названа наміром [66, c.415].» Цілком очевидний збіг з нашим
розумінням інтенції. Повертаючись до ідей Кантора, під прикладною теорією
множин математик розумів «те, що зазвичай називають вченням про природу або
космогонією, а отже, до неї відносяться всі так звані природничі науки,
пов'язані з неорганічними й органічними світами [49, c.247]». У точковому
континуумі [0,1] математик вбачає той одиничний елемент б, порядковий тип і
«потужність» (сила) якого дозволяє переходити до актуально нескінченного, до
тієї унікальної природи трансфінітних чисел, що визначає інтерес для
дослідження області органічного, адже саме для трансфінітних чисел рівність б =
б· ніколи не має місце [49, c.248-251]. Залишається зрозуміти як за допомогою
геометрії каузальних зв'язків може бути репрезентована функціональна дія
свідомості й тіла. В чому полягає її розходження? Адже про їхню неоднорідну
активність можна судити вже з факту „фрактального” оформлення дійсного світу за
допомогою намірів. Ми спробуємо відповісти на одне з важливих питань всього
дисертаційного дослідження. У який спосіб можливе цілісне, семантично
нероздільне, існування особистості на всьому багатовиді життєвих проявів?
Відповідь на питання вимагає, з одного боку, ретельного аналізу мови класичної
і некласичної геометрії, а з іншого, звернення до сфери когнітивних наук, які
останнього часу швидко і потужно розвиваються, зокрема нас будуть цікавити
прикладні аспекти філософії свідомості і когнітивна семантика.
Проведемо попередній аналіз проблеми. Принцип антропологізму – це принцип
наділення людини активним зачином (бсчз), функціональна актуалізація якого
спрямована на збагнення єдності світу виходячи із цілісності людини, із
цілісності її континууму. Тому суттєву роль у моделюванні цілісності відіграє
принцип (аксіома) вибору як апріорне синтетичне судження, що, існуючи як
наслідок нескінченних дискусій математиків, дозволило засумніватися в першості
людського розуму (теорема Кьоніга) [82, c.276-281]. Проблема бсчз, вбираючи у
ціле природу людини на багатовиді континуумів (часу, простору, дій, подій,
станів) через логіку семантичних відносин дискретного і неперервного,
репрезентує у собі непереборний, загальний міждисциплінарний дефект наукової
системи. Цей недолік розглядається або локально, або як проблема семантичної
повноти структурно-функціональної уніфікації елементів континууму, або як
відсутність relevant prime ideal науковості у процесуальних паттернах
дискурсивних практик, в яких поняття істини еліміноване зі усталеної семантики
«життєвого світу». Проблема зображення континууму, чи єдиного семантичного
простору зберігає актуальність на сучасному етапі розвитку науки і філософії,
як спроба подолання розколу між фізичним і феноменологічними світами. Одним зі
знов запропонованих варіантів відображення фундаментального зв'язку між
фізичним об'єктом і пізнанням стала теорія загально- змістовного світу Ж.Петіто
й Б.Сміта, звернена до математичного втілення «якісної переривчастості»
(1997р.). З іншого боку, пильна спостереження науки не сходить з пульсу
феноменологічної силогістики [Sosein-системи Менонга]. Отже ясно одне, тільки
зрозумівши механізм людського вибору, ми зможемо поступово наблизитись до
механізму інтенціонального утримання континууму як цілого.
В 1951 р. польський математик В.Серпинський довів, що континуум-гіпотеза
тотожна розподіленню множини точок по трьох просторових вимірах. Але поперед
цим ми визнали, що тріадному структуруванню може передувати каузальна мережа
намірів,
- Київ+380960830922