Глава 2. Рефлексія і реконструкція.
Не можна заперечити факту, що усвiдомлення нових смислiв наукових знань може вiдбутися лише за умови здiйснення демаркацiї змiсту фундаментальних понять, принципiв, теоретичних конструктів. Тому так чи інакше ми зобов'язані звернутися до теорiї когерентності, яку неопозитивiзм (О. Нейрат i Р. Карнап [98, с.69-86]) висунув як логiцистську концепцiю iстини. Згiдно з цiєю концепцiєю, iстиннiсть визначається внутрiшньою пов'язанiстю (узгодженiстю) речень у певнiй системi висловлювань: речення iстинне, якщо воно є елементом несуперечливої системи.
Одночасно ряд когнiтивних настанов, якi визначають способи упорядкування та репрезентацiї наукових знань, що складають фундамент окремих доведених теорiй, можуть "застарiти", а iншi, загальноприйнятi, стають незвичними, малозрозумiлими (так, у свiй час, вiдбулося з поняттями "простiр", "час", "рацiональнiсть", "закономiрнiсть"). Тому на перший погляд, здається, що має iснувати закономiрне слiдування нерозумiння - розумiння, а далi - нове нерозумiння. Однак ця лiнiйна модель є поширена когнiтивна iлюзiя нав'язана традицією філософії свідомості, що здатна переконувати нерозумiючих у протилежному, - в наявностi феномена розумiння.
Справа полягає у тому, що згідно з аксіоматизованим визначенням поняття "нове знання" не буває якiсного "зростання" наукового знання без оновлення теоретичної свідомості, змiни смислiв основоположних понять та їх категорiальних пiдвалин. Оскільки згідно з вищенаведеним свідомість була визначена через властивість відображувати, тоді оновлення теоретичної свідомості повинно відбуватися за допомогою процесів, що не обмежуються даною властивістю.
Про таку можливість аналізу процеса наукового пізнання в межах філософії науки вже висловлювалися. Наприклад, Х. Патнему [190, с.486-489] вдалося побудувати концепцiю можливостi визначення наукової iстини як рацiонального обґрунтування прийнятностi суджень, а не наслідку підведення уявлень під інші загальноприйняті. Його концепція також не суперечить головним настановам теорії когерентності. Однак пов'язуючи концепцiю рацiонального обґрунтування прийнятностi суджень з процесом змiни смислiв основоположних понять він не вийшов за межi моделi простого слiдування: нерозумiння - розумiння - нове нерозумiння. Тобто, маючи оригінальну концепцію, наскільки мені відомо, він не довів свого аналізу до рівня визначення існування конструктів, що принципово не можуть інтерпретуватися.
Ми маємо можливiсть навести цікавий приклад математичної конвенцiї, яка виявляє евристичну малопродуктивнiсть означеної "моделi". Так, за безпосереднім свiдченням Л.А.Солов'я, до творця "теорiї нормальних алгорифмiв" та вiдповiдного напряму конструктивної математики академiка А.А.Маркова учнi звернулися з констатацiєю: "Я не розумiю..?" Марков вiдповiв - "Не розумiю Я, не розумiй i Ти!" Стосовно цього прикладу, чомусь, вже не можна спинити себе на емоцiйно скерованiй думцi, що "нерозумiння" - це погано. Так, нерозумiння може розглядатися як абсолютне зло, яке заперечує саму можливiсть обґрунтування наукової прийнятності певного уявлення, що висуває нас на межу прiрви постiйної інтерпретації за якою слiдує постмодернiстське заперечення самої можливостi буття науково-технiчних здобуткiв як наслiдкiв вияву творчого запалу людського розуму. Тодi вiчний Dasein інтерпретації телефонiв, комп'ютерів, автомашин, лiтакiв, електростанцiй та багато iншого робить їх утаємниченим "поставом" (М. Хайдеггер) за межами рацiонального. Як наслiдок, не тiльки в математицi нелiнiйнi рiвняння, що мають бiльше нiж одне рiшення (точки бiфуркацiї), а й кожний пересiчний автомеханiк, стають справжнiм символом чаклунства.
Слiд зазначити, що поширення негативного вживання поняття "свiт як образ i картина" виявляє не тiльки критичне ставлення до абстрагування, як основи здорового глузду, а й до розуму (що, наприклад, досить прозоро висловлено у М. Хайдеггера). Однак споглядаючи зразки живопису бiльшiсть глядачiв бажає розумiти задум автора, переважно абстрагуючись вiд нескiнченої множини обставин, яка спостерігалась пiд час творчого акту створення картини. Глядач цiлком доречно абстрагується вiд цiни на фарби, вiд стосункiв художника з дружиною та дiтьми, його сублімацій, вiд розладiв шлунку та гiпертонiї, що супроводжували митця усе життя, вiд кiлькостi волосин з якої складався пензель майстра та безлiчi iнших дрiбниць, якi рiзними "мудрецями" можуть бути необмежено інтерпретовані.
У тому випадку, коли наукове нерозумiння безпосередньо усвiдомлене, тобто пов'язане з "теоретичним сумнiвом" (дiєю наукового Cogito за Декартом), воно може бути здолане строгим доведенням, або ж переконливим експериментом. А що ж робити, коли "вирiшальний" експеримент чи доведення потрапляють у полон нескiнченого регресу фальсифiкацiонiстських спростувань, що були описанi у працях I. Лакатоса? Тодi окрема людина своє нерозумiння може здолати стаючи принципово iншою особистiстю, iншим "Я", своєрiдною вiдмовою вiд самого себе колишнього. Цей процес безпосередньо належить до дiяльностi духу, яку називають "фiлософiя". Тодi фiлософствування починає вiдбуватися як закономiрний фрагмент певного роду послiдовного дослiдження, яке здiйснюють навiть найпереконанiшi науковi педанти, що систематично зустрiчаємо в працях визначних математикiв, фiзикiв, бiологiв, пiсля усвiдомлення ними власного нерозумiння. У нерозумiннi вони виявляють для себе факт втрати єдностi себе з наслiдками дiй свого власного розуму, фактом втрати єдностi свого "Я". I саме фiлософiя (а в ХХ ст. це - фiлософiя науки) залишається перевіреним засобом, який зберiгає "хиткий" ґрунт самоусвiдомлення "Я-науковця" над порожнечею нерозумiння.
Звертаючись до вiдомих фактiв з iсторiї науки ми можемо засвiдчити позитивне значення нерозумiння. Наприклад, у Ейнштейна та Борна було цiлком вiдмiнне, якiсно протилежне розумiння того, що таке "реальнiсть", особливо - "фiзична реальнiсть". Сам ефект нерозумiння (за свiдченням