змісту
конституційних нормативно-правових приписів; ) Закон «Про Конституційний Суд
України» визначає коло суб’єктів права на конституційне подання (Президент
України, не менше народних депутатів, Уповноважений Верховної Ради України з
прав людини, Верховний Суд України, інші органи державної влади, Верховна Рада
Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування) та на
конституційне звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України
(громадяни України, іноземці, апатриди, юридичні особи); ) у справах з питань
офіційного тлумачення Конституції України Конституційний Суд дає висновки; )
тлумачення нормативно-правових приписів Конституції України здійснює
Конституційний Суд України у випадку присутності не менше ніж із суддів;
) висновок Конституційного Суду вважається наданим, якщо за нього
проголосувало не менше суддів; ) тлумачення Конституційного Суду є
офіційним, обов’язковим для всіх суб’єктів на всій території України й
остаточним; ) правила-роз’яснення, що містяться в актах тлумачення
Конституційного Суду невід’ємні від норм Конституції України [, с.].
Аналіз положень Конституції України р. та Конституції США р., а також
юридичної літератури дає змогу стверджувати, що основна відмінність офіційного
тлумачення конституційних норм, здійснюваного в Україні та США полягає в
наступному. В Україні єдиним органом, який може тлумачити положення Конституції
р. є Конституційний Суд України, у США – будь-який суд, навіть мировий
суддя. Верховний Суд США розглядає справи всім складом Суду. Коло суб’єктів
звернення до Верховного Суду США чітко невизначене, оскільки до нього можуть
звернутися з клопотанням про перегляд справи особи, які не приймали участі в її
розгляді. Ще одна відмінність, тлумачення конституційних положень суди США
здійснюють лише в процесі вирішення спору, тобто існує протилежність інтересів
двох чи більше осіб.
Свого часу професор Г.Г.Бойченко визнала проголошення Верховним Судом США
неконституційності нормативних актів як «норму права», а судовий прецедент –
одним із основних джерел конституційного права США [, с.]. На думку
українського дослідника М.Д.Катеринчука, застосування судового прецеденту в США
дало змогу оперативно реагувати на будь-які соціальні зміни [, с.].
Як зауважила професор Л.А.Луць, судовим прецедентом є рішення суду в конкретній
справі, що містить юридичну норму і обов’язкове під час розгляду всіх наступних
аналогічних справ, а правила прецеденту в США діють на підставі принципу «stare
decises»: «дотримуйся прецеденту і не розглядай вже вирішеного питання» [,
с.]. Професор В.О.Котюк вважав судовий прецедент формою права, конкретним
рішенням суду, якому надається нормативний характер і воно стає
загальнообов’язковим у всіх аналогічних справах [, с.].
Англійське й американське право за природою є судовим. Воно створюється
суддями, але суддя, на відміну від законодавця, не створює рішень загального
характеру, а залишається суб’єктом правозастосовчої діяльності, основна роль
якого – здійснення правосуддя [, с.–].
Верховний Суд США «незв’язаний» власними судовими рішеннями, може, через певний
час, розтлумачити конституційну норму інакше, ніж раніше. Наприклад, розглянемо
його тлумачення конституційної заборони проведення несанкціонованих обшуків. У
США вважається обшуком фізичне втручанням в певну «конституційно-охоронювану
сферу» життя особи. Тоді виникає питання, чи доцільно вважати таким
«втручанням» підслуховування телефонних розмов? У р., відповідаючи на це,
Верховний Суд у рішенні в справі «Олмстед проти США» зазначив: «Прослуховування
телефону, внаслідок якого було зафіксовано розмову обвинуваченого, що викриває
його злочинні діяння і може бути використана проти нього як доказ вини, не є
обшуком, оскільки розмова по телефону не є фізичним об’єктом, а отже, не було
фізичного проникнення в будь-яку сферу людського життя, яка охороняється
Конституцією». Тобто, р. Верховний Суд вважав, що здійснення обшуку
можливе лише внаслідок проникнення до житла чи іншого володіння особи. Однак
наприкінці -х років ХХ ст. Верховний Суд, беручи до уваги розширення сфер,
які вважаються приватним життям особи, розвиток науково-технічного прогресу,
визнав підслуховування телефонних розмов обшуком. Так, у рішенні в справі «Кац
проти США» р. Верховний Суд зазначив: «Встановлення спеціальної апаратури
для прослуховування ззовні громадської телефонної будки та факт запису
телефонних розмов обвинуваченого є обшуком, на який поширюються гарантії ІV
поправки до Конституції, що стосуються охорони людей, а не приміщень. Будь-які
фактичні дані про приватне життя осіб повинні охоронятися Конституцією,
незважаючи, отримані вони через підслуховування розмови в місцях загального
користування чи в межах приватної власності. Гарантії ІV поправки поширюються й
на охорону інформації про особисте життя громадянина, яку він не має наміру
приховувати від інших» [, с.].
Отже, на прикладі рішень Верховного Суду і рр. простежується його
право бути незв’язаним власними рішеннями і пристосовувати власне розуміння
положень Конституції США та поправок до неї згідно із рівнем розвитку
суспільно-політичних і правових відносин.
Таким чином, судова правотворчість Верховного Суду США поділяється на два види:
) правотворчість щодо тлумачення конституційних норм і заповнення прогалин у
правовому регулюванні; та ) правотворчість, пов’язана зі створенням окремих
нормативних актів – регламентів його діяльності, спеціальних меморандумів для
службовців. На відміну від судів Англії (хоча сьогодні в цьому питанні вони
схиляються до практики США) Верховний Суд США ніколи не був «зв’язаний»
власними рішеннями, а судовий прецедент США вважався більш гнучким, аніж у
Англії.
4.4. Правові основи провадження у справах Верховним Судом США та ухвалення ним
рішень
Верховний Суд США в багатьох рішеннях сформулював умови, за наявності яких спір
між сторонами є правовим і його можуть розглядати федеральні суди. В рішенні у
справі «Мускат проти США» р. Суд вказав, як обов’язкову умову цього,
протилежність інтересів сторін (adverse parties), оскільки суди обмежені правом
вирішувати діючі спори, що виникають між сторонами. Тому в справах, які
розглядають суди, повинні бути реальні правові проблеми, а не гіпотетичні чи
надумані протиріччя [, с.].
Верховний Суд наголосив на недоцільності розгляду справ, які лише з першого
погляду мають спірний (moot) характер, оскільки «інсценування» спірної ситуації
можливе на момент розгляду справи судом першої інстанції, але згодом можуть
бути внесені зміни до законодавства чи змінитися обставини справи. Так, р.
у справі «Де Фуніс проти Одеджарду» апелянт оскаржував відмову в зарахуванні
його на юридичний факультет з тієї підстави, що він не скористався пільгами,
встановленими для расових меншин, а це, на його думку, порушувало права,
передбаченні ХІV поправкою до Конституції (положення «про рівний захист
законів» як вживається в американський юридичній літературі, але у нашому
розумінні – це принцип рівності всіх громадян перед законом). Коли Верховний
Суд розпочав розглядати справу, апелянт уже навчався на юридичному факультеті,
отже, спір був відсутній [, с.].
Верховний Суд США зобов’язав суди враховувати наявність у позивача істотного
правового інтересу (процесуальної правоздатності) – «стендінг» (standing).
Позивач повинен доводити заподіяння фактичної шкоди – фізичної, моральної чи
матеріальної, вказати діяння, якими її було заподіяно. Юридичні особи
відповідатимуть критерію «стендінг», якщо вони заявляють позови на користь
своїх членів, яким було заподіяно фактичну шкоду. Не повинні прийматися позови,
подані на підставі громадської ініціативи (action popularis), коли, наприклад,
громадські організації просять вирішити загальносуспільні питання чи від
громадських екологічних організацій до заводів про відшкодування шкоди з
приводу забруднення останніми навколишнього середовища [, с.].
Наступною умовою прийняття справи до провадження є її «визрівання». Скажімо,
внаслідок незастосування окремого закону, який суперечить Конституції США, він
не може заподіяти шкоду певній особі, а тому не порушує її права. Так, р.
у справі «Пое проти Ульман» дві подружні пари покликалися на неконституційність
закону штату Коннектикут, що передбачав кримінальне покарання за використання
контрацептивів. Верховний Суд відмовився розглядати справу, покликаючись, що
цей закон років «існує лише в книгах», застосовувався тільки раз і не існує
реальної загрози винесення покарання [, с.; ].
Отже, це рішення доводить, що Верховний Суд часто уникав практики визнання
законів неконституційними. Однак, зовсім іншої думку дотримується доцент
Н.В.Пильгун, котра вважає, що закон (у США) набуває чинності й стабільності,
якщо він підтверджений судовою практикою та набуває позитивного судового
тлумачення [, с.]. На нашу думку, зважаючи на тисячі законів, які
приймаються у США (на рівні федерації, штатів і автономій) Верховний Суд
повинен був би складатися далеко не з дев’яти суддів. Крім цього, як нам
видається, доцент Н.В.Пильгун надто гіперболізує значення Верховного Суду США,
немовби він знаходиться за правовим становищем вище від Президента і Конгресу.
Згідно з доктриною «утримання», пов’язаної з принципом федералізму та
суверенітету штатів, за міркуваннями Верховного Суду США, федеральний суд
повинен тимчасово відмовити у вирішенні питання про конституційність
нормативного акта, якщо такий позов супроводжується невирішеною за суттю
проблемою, яку повинен вирішувати суд штату [, с.].
Верховний Суд США в рішеннях неодноразово наголошував на недоцільності
прийняття до провадження справ, які можуть бути завершені не рішенням, а
висловлюванням думки суду (advisory opinion), що матиме характер рекомендації.
Так, Конгрес у законі р. передбачив право федеральних судів у справах про
«дійсні протиріччя» сторін «розтлумачити їхні права та характер правових
відносин», якщо будь-хто з них звернувся з таким клопотанням [, с.].
Статтями – Регламенту Верховного Суду США р. встановлювався порядок
подачі апеляцій сертиорарі на рішення низових судів і заперечень на них.
Відповідно до статті , петиція подавалася протягом днів з моменту вступу в
юридичну силу рішення низового суду. У ній повинні зазначатися підстави для
перегляду справи, коло питань стисло, що повинен встановити Верховний Суд.
Апелянт повинен стисло викласти рішення суду із зазначенням положень
Конституції, законів, міжнародних договорів і правових прецедентів США, котрими
керувався низовий суд. У випадку подання апеляції на вирок у кримінальній
справі, яким підсудний засуджений до смертної кари, повинна ставитися відмітка
«capital case» («важлива справа») [, с.–].
Усі регламенти Верховного Суду США передбачали сплату апелянтами за оформлення
та реєстрацію документів обов’язкового комісійного збору (державного мита).
Наприклад, у – рр. до Суду було подано близько клопотань (і
сплачено обов’язковий комісійний збір), з яких лише близько (%) він прийняв
до розгляду. В той самий період понад тис. клопотань було подано у формі
«пауперіс» («in forma pauperis»), зазвичай у кримінальних справах, а
переглянуто – лише окремі [, с.].
«Ін форма пауперіс» – порядок апеляційного оскарження для малозабезпечених
осіб, передбачений статтею
розділу Зводу законів США та статтею
Регламенту Верховного Суду США р. Особи можуть звільнятися від сплати
державного мита, якщо доведуть малозабезпеченість, надавши суду відповідний
письмовий доказ або покази під присягою. Однак формулювання юридичного змісту
претензії та доведення своєї малозабезпеченості становить велику складність без
допомоги адвоката [, с.–; , с.]. Однак, згідно до Конституції США,
надання особі адвоката безоплатно не передбачено у цивільних справах.
Отже, відповідно до статті Регламенту, апелянт подає примірників належно
оформленої петиції, сплачує комісійний збір (станом на серпень р. він
становив доларів США), за винятком випадків звільнення від його сплати.
Опонент апелянта не зобов’язаний, але користується правом подати заперечення
проти клопотання [, с.; , с.].
До р. кожен з суддів Верховного Суду США зобов’язувався вивчати всі
документи («змагальні папери»), які надходили від апелянта, його опонентів,
можливі резюме у формі «товариша суду» та готувати «пам’ятну записку» з
викладом своєї думки [, с.]. Однак, зважаючи на об’єктивну неможливість
ретельного вивчення суддею всіх «змагальних паперів», це завдання виконують
секретарі. Кожен із суддів користується послугами секретарів, а Головний
суддя – 5. Секретарі вивчають клопотання та готують доповідні записки, в яких
визначають наявність або відсутність умов для розгляду чи перегляду справ, але
остаточний висновок у кожному випадку висловлює суддя. У другій половині ХХ ст.
суддя Верховного Суду Б.Р.Вайт (–) наголосив на нескладності цього
процесу через надходження близько % клопотань про перегляд цивільних справ
від малозабезпечених, рішення в яких, зазвичай були законними.
За результатами відбору клопотань складається спеціальний список
- Київ+380960830922