РОЗДІЛ 2
МЕТОДОЛОГІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ
2.1. Обґрунтування сутності та змісту регіонального управління
Об'єктивний стан потрібних знань про регіональне управління сьогодні такий, що він не може слугувати джерелом для серйозних узагальнень, а існуючі "науково обґрунтовані" теорії і методи можуть принести не користь, а значну шкоду. Слід визнати, що міф про "наукове регіональне управління" в постсоціалістичний період просто був вигідний правлячому прошарку бюрократії в адміністративно-командній системі нашої країни як один із аргументів централізації влади в її руках. У даному контексті регіональне управління виступало як підсистема цілісної системи соціалістичного суспільства, а отже принципи організації, цілі, методи і методологія реалізації функцій були ідентичними арсеналу державного управління. Свідченням тому може слугувати відсутність комплексності в розвитку регіонів України, серйозні диспропорції між різними елементами господарської, соціальної і природної систем [63-70].
Відомо, що сферою галузевого управління виступали господарські структури, побудовані за вертикальною схемою, які дозволяли керувати з єдиного центру. Галузеве управління займалося питаннями використання основних фондів і виробничих потужностей, зміною номенклатури продукції і т.д.
У свою чергу, територіальне управління відповідало за такі умови та фактори, як: наявність запасів місцевої сировини, природних ресурсів, склад та якість робочої сили, соціальні умови проживання та інші. Передбачалося, що поєднання галузевого і територіального аспектів управління позитивно вплине на вдосконалення господарської структури регіону, комплексне використання природних ресурсів.
Та у реальному житті переважав вплив галузевого управління розвитком територіальних господарських комплексів, а регіональне управління носило в основному пасивний характер. На те було декілька причин:
по-перше, галузева структура матеріально-технічного постачання і лідерство оборонних галузей при отриманні матеріальних і фінансових ресурсів об'єктивно робили ці галузі привабливими для регіонального керівництва. Парадоксально, але, наприклад, мілітарізація економіки регіонів розглядалася з точки зору регіонального управління, як шлях розвитку інфраструктури і підвищення рівня життя на території. Насправді ж, продукція воєнного призначення відіграє особливо негативну роль в процесі регіонального розвитку, оскільки вона, суворо кажучи, не може бути віднесена ні до фонду споживання, ні до фонду нагромадження, який є джерелом розширеного відтворення. Сьогодні затрати на наукові дослідження і виробництво продукції оборонного призначення в обсязі виробленого продукту України становлять порядка 20 % [71, с.54];
по-друге, свавілля галузевих міністерств і відомств при розміщенні і реалізації крупномасштабних проектів, які потребують великих фінансових і матеріальних ресурсів, фактично спотворили внутрішню структуру відтворення економіки регіонів, надавши їм недовершеного і небажаного вигляду.
Інший наслідок такого стану - розрив внутрірегіональних і муніципальних відтворюваних циклів, що об'єктивно пригнічувало розвиток регіонів.
Як видно, регіональна економіка розвивається за класичним зразком, тобто їй притаманні усі стадії суспільного відтворення (виробництво, розподіл, обмін і споживання). Відтворюваний процес має відповідні просторові межі, різні для різних видів виробництва і послуг, тобто цикли (рис. 2.1.).
Сукупність зазначених циклів дозволяє виділити із них цикли виробництва, які мають національні кордони; цикли виробництва в рамках крупних економічних районів; цикли виробництва в рамках самих регіонів; локальні (муніципальні) цикли.
Так ось, існуюча система управління економікою всупереч економічній доцільності розривала ці відтворювальні цикли, залишаючи на рівні центру і ті з них, які фактично здійснювалися на рівні регіону, міста, району. Все це породжувало нескінченну проблему в господарському управлінні - проблему погодження галузевих і територіальних інтересів.
Управління на регіональному рівні в ретроспективному періоді розвитку зводилось до розробки комплексного плану соціально-економічного розвитку, а точніше, набору урозрізнених рішень, не збалансованих між собою, які приймалися в основному галузевими структурами управління.
У нових економічних умовах економічна сутність регіонального управління докорінно змінюється, причому як в теоретичному, так і в практичному аспектах. В теоретичному плані, на наш погляд, важливо визначитись із самим поняттям "регіональне управління", яке більшістю науковців і практиків вживається як синонімічне поняттю "територіальне управління". Насправді, це зовсім не так. Щодо останнього, то територіальне управління має свій конкретний зміст - це вплив на процеси використання тих обмежених ресурсів, які є в наявності на даній території: земля, вода, мінеральні ресурси і т.д. Іншими словами, предметом територіального управління є в рамках міжрегіонального аспекту суспільного відтворення питання територіального розподілу праці, розподіл державних інвестицій і міжрегіональної інтеграції тощо. В цьому розумінні ми можемо говорити про територіальне управління в галузевих системах організації виробництва (територіальне галузеве управління) і про територіальне управління в рамках підприємств і організацій відповідних галузей виробництва [72-76].
Регіональне ж управління ґрунтується на внутрірегіональному аспекті розвитку і пов'язується з формуванням відповідних пропорцій між елементами регіональної економіки, тобто складається в результаті формування системи господарювання на території регіону. Вищевизначені розмежовуючі ознаки можуть бути непереконливими, якщо зважити на те, що в спеціальній літературі територіальне управління трактується дещо інакше - як діяльність центральних органів і відповідних відомств у напрямку організації господарства даної території і як діяльність місцевих органів по організації всього