Розділ 2).
1.1.1. Історична плинність дефініції речення. Історичний підхід до пояснення природи складного речення, запропонований О.О.Потебнею, стає зрозумілішим у контексті його вчення про генезу частин мови. Серед трьох виділених ним первісних частин мови - дієслово, займенник, дієприкметник, останній же розглядається як проміжна ланка між дієсловом, з одного боку, та іменником і прикметником, з другого [199, с. 87-90].
У термінах сучасної лінгвістичної науки це означає, що на початку іменна фраза (NP) була значно предикативнішою, ніж сучасний її еквівалент, а речення, яке базується на опозиції головних його членів, було менш інтегрованим. Згодом опозиція іменна фраза vs. дієслівна фраза посилюється, і предикативність поступово концентрується в дієслові. Теза О.О.Потебні про первісний дієприкметник, як проміжну ланку, ґрунтується на тому припущенні, що первісні дієприкметники були так само предикативні й незалежні, як дієслова і, певною мірою, інфінітиви в сучасних мовах. Це випливає із значного корпусу підрядних дієприкметникових речень у текстах давньоруських пам'яток. Пор., наприклад:
(1) двн.-рус. приникъши Ольга, и рече, (Лавр. 24; 199, с. 183);
(2) и бывшю молчанью, и рече Володимеръ (Ип. 1; 199, с. 194).
За О.О.Потебнею, в реченнях (1) і (2) наявні два однаково сильні предикативні центри. Дієприкметник у таких випадках не є субститутом дієслова, а виступає як незалежна одиниця. Надзвичайно цікавим є спостереження стосовно сполучників і, а, та, а також розділового знака у прикладах такого типу. Вони експлікують, з одного боку, окремішність думки, вираженої у головному і неособово-дієслівному реченнях, із другого, - брак когезії його складників [199, с. 186-187]. Наявність власного підмета у реченнях з давальним абсолютним (= самостійним), як у прикладі (2), свідчить про те, що, приєднавшись до підмета, аппозитивний дієприкметник хоча й не завершує речення, але дає думці деякий роздих, поділяючи речення на дві половини.
Ця лінія дослідження продовжується у славістичних студіях ХХ ст., зокрема в синтаксичній концепції О.С.Мельничука, який розрізняв два типи дієприкметникових утворень на давньому синхронному зрізі слов'янських мов: безсполучникові дієприкметникові звороти і сформовані підрядні речення. Особливість вживання повноцінних підрядних речень включає оформлення відносними словами і підрядними сполучниками. На його думку, такі конструкції є прямим результатом самостійного розвитку дієприкметникових зворотів із первісно вказівними й неозначено-вказівними словами, який відбувався паралельно з перетворенням у складнопідрядні речення відповідної частини первісних складних речень [167, с. 227-228]. Серед найдавніших підрядних сполучників займенникового походження у слов'янських мовах він виділяв: аче (аще), ако, акы, яко; відносні слова типу къто, никъто та ін. Найпоширеніший серед них сполучник яко вживався у підрядних як із непрямими відмінками дієприкметників, так і з називним. Пор.:
(3) двн.-рус. Король же, ако срекъ годъ, како поити, и посла къ Изяславу и рече ему (КЛ 1 446, 1152; 167, с. 228);
(4) Аче та к нама не шла, якоже рекша, но абы с нама б(ог)ъ былъ (КЛ 1 371, 1148; 167, с. 228).
У більшості відносних сполучникових слів із займенниковим коренем j- зберігається первісна вказівна функція, а в прикладах (3) і (4) яко (jak) може бути вільно переосмислений у вказівне слово в складі безсполучникового дієприкметникового звороту, яким він був до перетворення jako у підрядний сполучник [167, с. 228]. Визнаючи складнопідрядний статус речень, у яких предикативний центр актуалізований дієприкметниковими формами без допоміжних дієслів, О.С.Мельничук по суті розвиває тезу О.О.Потебні про речення як історичну змінну. "Інтерес історії ? саме в тому, що вона не є лише безкінечна тавтологія. Так і з основного погляду на мову як на рухливий орган мислення випливає, що історія мови, яка розглядається на значному відрізку часу, повинна давати ряд визначень речення". У протилежному випадку релевантною для історичного мовознавства була б думка Еклезіаста: "що було, те й буде; і що робилося, те й буде робитися, і немає нічого нового під сонцем [199, с.77]". Сентенція Еклезіаста, наведена О.О.Потебнею в контексті запропонованої ним необхідності дотримування принципу історизму, співзвучна принципу уніформітарності Р.Ласса [382, c. 25].
1.1.2. Формальний та функціональний підходи до інтерпретації структури складного речення. Теза про рухливість категорії предикативності, її остаточне закріплення у фінітному дієслові та одночасне послаблення або й знищення вторинної присудковості, властивої попереднім етапам розвитку мови, спричиняє відповідне тлумачення поняття складного речення в сучасних літературних слов'янських мовах. Свого часу О.М.Пєшковський запропонував термін "складне ціле" на позначення цього синтаксичного феномена, маючи на увазі поєднання кількох речень засобами сполучників, сполучникових слів або сполучниковими синтаксичними паузами і не роз'єднаних розділовими синтаксичними паузами [195, с. 410]. Кожен із компонентів (=речень) такого складного цілого має присудковість як основну диференційну ознаку, до якої додаються інтонація та особливий ритм, створюваний паузами.
У короткому огляді досягнень синтаксичної думки, отриманих на теренах вітчизняного мовознавства, В.В.Виноградов, наприклад, звертав увагу на деяку вразливість теорій своїх сучасників, також і О.М.Пєшковського, який нечітко розмежовував поняття "фрази" і "речення" [60, с. 389-435]. Він запропонував нове розуміння предикативності, що знаходить повне або часткове вираження у реченні. Способи її вираження, що зв'язані з синтаксичними категоріями особи, часу і модальності, бувають морфологічними, конструктивно-синтаксичними та інтонаційно-синтаксичними [60, с. 405-408].
У цілому, синтаксична концепція В.В.Виноградова побудована на єдності структурно-семантичного простору речення, характерній для його простого й складного різновиду. Основна властивість з