РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ РОЗВИТКУ ЗОНАЛЬНИХ ЛАНДШАФТІВ ЧЕТВЕРТИННОГО ПЕРІОДУ
В основі методології палеоландшафтознавства лежать принципи розвитку, історизму, взаємодії та відбиття [64]. Принципи розвитку, історизму, причинності реалізуються в історико-генетичному підході; принципи цілісності, взаємодiї - у системному підході; принцип аналогії явищ - у порівняльно-географічному та порівняльно-історичному методах. Принцип актуалізму застосовується ретроспективно, та у природознавчій прогностиці. Базовим поняттям методології палеоландшафтознавчих досліджень є реконструкція як пізнавальна процедура відтворення давніх ландшафтних комплексів за їх матеріальними рештками на основі принципу відбиття.
У розділі розглянуто особливості відображення кліматично зумовлених типологічних ландшафтних комплексів і 'зональних' компонентів ландшафтів у палеогеографічних документах лесово-грунтової формації, методологічні підходи та методичні прийоми до отримання палеоландшафтної інформації на основі вивчення цих об'єктів. Основними методами дослідження, використаними у роботі, є літолого-педологічний та палінологічний.
2.1. Палеоландшафтна інформативність будови лесово-грунтових розрізів
Формування відкладів лесово-грунтової формації визначалось співвідношенням процесів педогенезу та субаерального седиментогенезу (еолове накопичення дрібнозему та його делювіальне перевідкладення). Останній не припинявся, а лише значно сповільнювався протягом етапів ґрунтоутворення [119, 60, 381]. Інтенсивність накопичення дрібнозему визначається також положенням у рельєфі, значно підвищуючись у нижній частині схилів чи днищах улоговин у порівнянні з вододільними рівнинами. У залежності від відношення грунтоутворюючого процесу до седименту, охопленого цим процесом, виділяються постседиментні та синседиментні грунти [60]. У перших, поширених переважно на плакорах, педогенез перетворює відклади, сформовані до початку грунтоутворення. У других, поширених в акумулятивних елементах рельєфу, педогенез та седиментація відбуваються одночасно. Постседиментний чи синседиментний розвиток ґрунтоутворення залежить також від типу педогенезу: грунти з нисхідним характером грунтоутворюючих процесів (транслокаційні грунти) частіше є постседиментними, ніж гумусово-акумулятивні грунти, серед яких переважають синседиментні.
Моногенетичні грунти є переважно синседиментними, хоча грунти початкових стадій етапу (чи ранніх підстадій оптимуму) можуть бути й постседиментними. Полігенетичні грунти визначаються як постседиментні чи синседиментні в залежності від рангу таксону етапності, по відношенню до якого вони розглядаються. Досвід палеонтологічних досліджень полігенетичних грунтів (з ознаками кількох грунтоутворюючих процесів) кліматолітів різних рангів свідчить про розвиток педогенезу наступних фаз та стадій етапу на матеріалі його ж попередніх фаз та стадій. Власне це обумовлює чітку диференціацію спорово-пилкових, малако- та мікротеріофауністичних комплексів ґрунтових і лесових кліматолітів, встановлену в роботах [21, 253, 210, 236]. Полігенетичний грунт як інтегративний вираз певного таксону етапності є переважно синседиментним по відношенню до матеріалу, сформованого протягом всього відповідного таксону, та постседиментним по відношенню до кліматолітів нижчих рангів, сформованих протягом окремих стадій, підстадій та фаз цього таксону етапності. Нижні верстви полігенетичних грунтів складено відкладами початкових стадій теплих етапів (перехідних від холодних етапів), протягом яких субаеральна седиментація була ще досить значною. На плакорах, або при інтенсивних транслокаційних процесах ґрунтоутворення, нижні верстви полігенетичного грунту можуть бути постседиментними щодо відкладів попереднього холодного етапу.
Плакори із властивим їм сповільненим седиментогенезом є ареалами поширення полігенетичних грунтів. На акумулятивних схилах, у западинах створюються сприятливі умови для формування грунтових світ, в яких у залежності від співвідношення інтенсивності седиментації та педогенезу можуть бути представлені грунти підетапів, стадій, підстадій та фаз розвитку. Світи кліматолітів етапів породоутворення у зниженнях рельєфу також сформовані відкладами низькорангових таксонів етапності Безумовно, саме палеогеографічні пам'ятники давніх ландшафтів акумулятивних елементів рельєфу ('седиментаційних пасток') є найціннішими для вивчення історії розвитку ландшафтів.
Проте подекуди у зниженнях при надінтенсивних швидкостях делювіальної седиментації грунтоутворення не встигає повністю перетворити накопичуваний дрібнозем і надає йому лише ознаки грунтоутворення. Такі грунтові верстви називаються педолітами [60]. Лесові породи можуть розглядатися як педоліти, сформовані не локальною делювіальною, а регіональною еоловою суперінтенсивною седиментацією. Педоліти відрізняються від педоседиментів, що є продуктами пізнішого перевідкладення сформованих грунтів. У наших дослідженнях простежено, що розвиток педолітів є характернішим для початкових та особливо заключних стадій етапів, ніж для оптимумів; а формування педоседиментів у складі світ найчастіше відбувалося на заключних стадіях.
Одним із завдань дослідження мезо- та мікроетапності розвитку ландшафтів є пошук та вивчення розрізів з повною будовою того чи іншого кліматоліту. Дж. Кукла [381] називає такі розрізи 'телескопічними', оскільки через розгортання седиментаційного літопиcу вони дають необхідне наближення до вивчення внутрішньої структури етапу. 'Телескопічну' розгортку у розрізі мають звичайно один або декілька послідовних кліматолітів, що формувалися безпосередньо під час існування негативної форми рельєфу. Після виповнення зниження відкладами інтенсивність седиментації зменшується, і у розрізі формуються стандартні за співвідношенням педо- та седиментогенезу інтегративні грунти плакорів. Потужність субаеральних відкладів кліматоліту у 'телескопічному ' розрізі може досягати 2-3 м, в тому числі для голоцену (Рис.2.1-2.4).
У ро